Юля Пилипенко - Руденька

– Добре. Дякую. Коли я зможу побачити свою маму?

– Дуже скоро.

– Дуже дякую. А можна одне прохання?

– Так, звичайно.

– Я хочу бачити доктора Малагу.

– У нього завжди багато справ. Але якщо тебе щось турбує, ми зможемо в нього запитати.

– Ні, дякую. У мене до нього особиста розмова. Хай він відвідає мене, як тільки зможе.

Медбрати переглянулися, заусміхалися і вийшли з палати.

Дівчина й далі дивилася в одну точку. Вона мала змучений і нещасний вигляд. Час від часу вона голосно стогнала. Вона дивилася TV в навушниках, щоб не заважати мені… на випадок, якщо я захочу подивитися інший канал. На її TV мигтіли італійські субтитри. Напевно, вона італійка. Чомусь одразу згадався Лондон і мій італійський хлопчик на ім’я Андреа Симонетті. Його тато був власником якогось італійського футбольного клубу…

Я теж увімкнула TV… знайшла англійський канал… але я, так само як і ця дівчина, нічого перед собою не бачила, а дивилася в одну точку. Я злилася. Я не розуміла, навіщо мене обдурили. Мені ж обіцяли, що я буду в одній палаті з мамою. Мені зовсім не хотілося лежати поруч із цією дівчиною.

Дівчина зняла навушники… і застогнала. Я відчула на собі її погляд… і теж зняла навушники. Я розуміла її без слів… її очі питали мене тільки про одне: «Ти мене розумієш? Тобі так само боляче, як і мені?»

– Come ti senti? [39] Як ти себе почуваєш? (Іт.) – спитала я.

Її очі спалахнули від щастя…

– Tu… parli Italiano? [40] Ти… говориш по-італійськи? (Іт.) – в її голосі було стільки італійської надії, що я не змогла їй збрехати, хоча мені не дуже хотілося розмовляти.

– Si, un po… Hai male? [41] Так, трохи… Тобі боляче? (Іт.)

– Si… tanto… e tu? [42] Так… дуже. А тобі? (Іт.)

– Si… e sono cosi stanca… e ho fame… molto… [43] Так… і я дуже втомилася… і хочу їсти… страшенно (іт.).

Через п’ять хвилин у палаті зібрався цілий натовп. Вони всі прийшли відвідати її: галасливі, веселі, темпераментні італійці… Її батьки… і її хлопець. Вони дуже голосно торохтіли, щось жваво обговорювали, жестикулювали і розпитували її про мене. Моя сусідка вже знала, що я розумію, про що вони говорять, тому я вирішила одягнути навушники, щоб їх не бентежити.

– Її звуть Джулія, їй тільки-но виповнилося вісімнадцять років… і їй так само боляче, як мені… – Це було останнє, що я почула, перш ніж у моїх вухах зазвучала німецька мова з телевізора.

У цю мить я побачила, як відчиняються двері палати. Нам принесли їжу.

Я не їла вже три чи чотири дні… мені було «заборонено». Але коли я побачила перед собою тацю, я сторопіла: смажена курка… Пармська шинка… Камамбер… спагеті «Болоньєзе»… Я сяк-так стягнула з себе навушники і погукала молоденьку сестричку:

– Пробачте, ви, мабуть, помилилися… Я тільки після трансплантації… Мене буквально півгодини назад перевели з реанімації до палати… і… в Україні мені не дозволяли їсти навіть яблука…

– Тобі можна абсолютно все. Так сказав професор Брольш. Тебе ж доправили до нас літаком з Ізраїлю… тобі там теж щось забороняли? В Ізраїлі навіть виразку шлунку лікують кока-колою… Смачного. – І сестричка попрямувала до моєї сусідки.

Я була така голодна, що ладна була їсти руками… але я не могла… Я не могла підвестися… не могла дотягнутися до заповітного трикутника, який висів над моїм ліжком… Трикутник надії… Здавалося, що виделка і ніж були від мене так само далеко, як Австралія… найменший рух завдавав мені дикого болю, і цей біль був набагато сильніший за відчуття голоду. Я відчувала всі запахи… дивилася на цю їжу… але я була безпорадна… я була звичайною ганчір’яною лялькою. Я просто відвернулася від таці до стіни, заплющила очі й намагалась не дихати, щоб не відчувати хвилюючий аромат італійської пасти… Я відчувала на собі чийсь пильний погляд. І раптом мою сумовиту тишу порушив гарний чоловічий голос, який пролунав зовсім близько: «Julia… devi mangiare qualcosa…» [44] Джуліє… ти повинна щось попоїсти (іт.).

Італійський бойфренд моєї сусідки по палаті мовчки взяв з моєї таці ніж і виделку… відрізав шматочок пармської шинки і простягнув мені… До горла підступив клубок… і з моїх очей бризнули сльози… Цей незнайомий чоловік… він годував мене так, як годують дитину… чи кохану жінку, а я жадібно ковтала все, що він мені давав і крізь сльози повторювала «Grazie… Molto grazie… Grazie mille». [45] Дякую… дуже дякую… дуже-дуже (іт.).

У палату знову зайшли санітари. Один з них, молодий вродливий хлопець, підійшов до мене. Я дізналася, що його звуть Геральд.