Юля Пилипенко - Руденька

– Алло, Гено… так… – Мара випускала сигаретний дим і виразно промовляла кожне слово… – Ні-ні… не хвилюйтеся, нічого не трапилося… Я тут сиджу з нашою підопічною… Так-так, точно, у неї все гаразд… Що вона робить? Вона має чудовий вигляд, сидить в окулярах від Chanel зі мною та з Ірою в ресторані, пускає кільця сигаретного диму… і здається, їй дуже хочеться з вами поговорити. Ні, я вас не розігрую… вона курить… п’є Sprite… вона вам зараз сама все розповість… – І Мара простягнула мені телефон…

Я тремтячими руками взяла слухавку і сказала «Алло»:

– Юленько, люба, як ти? Що це за жарти… Який ресторан? І хто там курить? Де ти зараз? – Геночці явно було не до сміху.

Я почула Його голос і зрозуміла, що зараз розплачуся… перед очима вже все розпливалося…

– Ген… Геночко, – голос затремтів, як тільки я промовила його ім’я.

– Юленько, кицю, ти що, плачеш? Що сталося?

– Геночко, я п’ю Sprite, дивлюся на сонце, курю сигарету… і я дуже тебе люблю…

– А чому ти плачеш? – здається, він теж ледве вже говорив.

– Від щастя… Дякую тобі… Я тебе так люблю…

Більше я не змогла нічого сказати, я вже ревіла, як божевільна, і тремтячою рукою простягала телефон Марі. Це був один з найщасливіших днів у моєму житті.

P. S. Наступного дня мені не робили пункцію печінки… бо мій білірубін нарешті наблизився до заповітної одиниці. Тоді я зрозуміла одну просту річ: найкращі ліки для мене – позитивні емоції.

До палати голосно постукали, але, не дочекавшись мого «Come in», дверна ручка відразу почала провертатися. У мене не було сумнівів у тому, кого я зараз побачу. Так міг постукати тільки доктор Малага. За кілька днів я навчилася розрізняти, хто саме з медперсоналу стоїть за дверима. Медбрати завжди стукали тихо і боязко: вони всі були молоді і ще пропускали через себе людські слабкості своїх пацієнтів. Професори й лікарі стукали впевнено, швидко і наполегливо, зазвичай двічі торкаючись дверей кісточками пальців. Стукіт доктора Малаги був особливим: це було схоже на потужний точковий удар у двері. І мені ніколи не подобалося, що він б’є мої двері. Він ніколи не приносив мені гарних новин, і мені здавалося, що йому це давало якусь особливу втіху. У моїх очах він був німцем-садистом.

Двері палати швидко відчинилися, і на порозі постала висока білосніжна постать доктора Малаги. Він ступив два величезні кроки, миттю опинився біля мого ліжка, посміхнувшись своїми ідеально рівними німецькими зубами. Я завжди вважала, що така безглузда, неприродна посмішка буває тільки в американців. Опинившись в Університетській клініці Ессена, я тепер точно знала, що така посмішка буває в американців… і у доктора Малаги.

– Джуліє, що сталося? Мені сказали, що в тебе до мене «особиста розмова», – проторохтів він по-англійськи зі своїм жахливим німецьким акцентом.

Судячи з усього, мої друзі-медбрати переказали йому моє прохання дослівно.

– Так. Чому ви мене обдурили? – спитала я крижаним тоном.

У цей час біля моєї італійської сусідки по палаті стояв інший лікар, доктор Літке, який зайшов до нас у палату в супроводі двох медбратів за п’ять хвилин до приходу Малаги. Я знала, що вони нас чують. Дівчина-італійка по-англійськи не говорила взагалі, і вона щось намагалася пояснити Літке жестами, весь час показуючи рукою на свій живіт. Я знала, що їй дуже боляче.

– Я обдурив тебе, але як? – Малага запитував мене про це з такою дитячою невинністю в очах, що я незлюбила його ще більше.

– Докторе Малаго, не грайтеся зі мною. Ви сказали, що я лежатиму в палаті зі своєю мамою. – Я відповідала йому дуже холодно і спокійно, щосили намагаючись не вибухнути.

– Так, але це неможливо.

– Що означає «так, але…»?

– Розумієш, Джуліє, коли близькі люди перебувають в одній палаті, переживши таке, це звичайно стає причиною депресії. Повір мені, двадцятигодинна операція – це ще не найстрашніше. Найстрашніше – це післяопераційний період: практично нульовий імунітет, можливість підхопити запалення легень, яке з твоїм імунітетом може призвести до смерті… Відторгнення, врешті-решт… Ти бачитимеш, що твоя мама погано себе почуває, і засмучуватимешся. Це автоматично даватиметься взнаки і твоєму здоров’ю. Так само і мама… вона бачитиме… А так у тебе з’явиться стимул швидше стати на ноги, ти зможеш ходити до неї в палату. – Його диявольській промові, здавалося, не буде кінця-краю.