Юля Пилипенко - Руденька

Мене звати Юля, мені 25 років, і я хочу звернутися до вас із таким ось питанням.

Ви коли-небудь запитували себе: «Що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Банальний початок, чи не так? Але майте терпець. Ні – викиньте книжку геть. Зробіть так, як вам хочеться. Я це поважаю. Питання саме по собі гарне, та насправді воно не потребує відповіді. Воно потребує від вас дій і вчинків – кроків, що ґрунтуються на любові до життя. Можна щодня ставити собі це запитання, навіть відповідати на нього, а що з того?

Протягом останніх семи років кожен мій ранок починається однаково – я розплющую очі й запитую себе про це. А вже потім роблю все, що заманеться. Те, що зробила б у разі, якби це був останній день мого життя. Водночас мої загострені почуття змушують мене повірити в те, що все для мене вперше… Ви, напевно, вже здогадалися, що мій ранок починається не о 7.00 і не о 8.00… Він починається тоді, коли я цього забажаю. Я сама вибираю, коли починатись моєму ранкові. Іноді це 19.30, а іноді – 21.00. Залежно від того, о котрій годині для мене почалася ніч. Іноді моя ніч починається о 9-й ранку…

Я літаю на побачення до різних країн, в той самий час маючи любовні стосунки. Легковажність? Авжеж. Я можу спинити авто в центрі міста, спричинивши затор, увімкнути аварійку, вийти і спостерігати під колективне волання автомобільних сигналів, як у бездонному небі пролітає літак. Просто тому, що я люблю літаки і їхні білосніжні сліди, які вони залишають не тільки в небі, а й у моєму житті. Я можу тижнями не відповідати на телефонні дзвінки просто тому, що мені не хочеться ні з ким спілкуватися. Егоїзм? Стовідсотковий.

Я можу терпіти голод кілька днів, віддавши свої останні гроші безхатченку… не тому, що я завжди така добра чи чуйна, а просто тому, що цього дня мені потелефонував той, дзвінка від кого я чекала два тижні, і мені хотілося, щоб усі люди на світі були так само щасливі, як і я. І якщо їх сьогодні ощасливлять мої гроші, чому ні? Дурість? Можливо.

Я святкую Новий рік тоді, коли мені заманеться. При цьому я ніколи не ставлю ялинку. Вона в мене лежить. Гарна, проте лежача. Пофігізм? Певна річ.

Знаєте, як я молюся? Я маю свою особисту церкву. Це міст. Він гарний. Я його дуже люблю. Коли мені погано чи добре, я скуповую всі повітряні кульки в місті, прив’язую до них паперового літачка, на якому пишу своє прохання або подяку. До кого я звертаюся і кому дякую? Про це я розповім вам трохи згодом. Я приїжджаю на цей міст, виходжу з машини і запускаю в небо десятки напомпованих гелієм куль, які передають моє бажання в надійні руки. Дитинство? Романтика? Так. Але мені так подобається. І бажання здійснюються.

Знаєте, що я зробила, коли мені було двадцять один, і чоловік, удвічі старший за мене, зізнався у зраді, а потім місяць убивав мене своїм негативом? Я подарувала йому білий «Hummer», щоправда, лише на один вечір… і вечерю при свічках. Не тому, що мені на той час аж так уже хотілося зробити йому приємність чи, навпаки, було байдуже, а тому, що я, як завжди, прокинулася вранці і поставила собі те ж таки питання. А потім подумала: якби сьогодні був перший і останній день мого життя, я б усе одно подарувала йому білого «Hummer’a» і вперше в житті зготувала б для нього вечерю, навіть усупереч тому, що він більше не був героєм мого роману.

Я практично не ношу годинників: усі вони в мене зупиняються – дорогі й дешеві. Я живу поза часом, живу виключно для себе, а ще – для людей, яких я шалено люблю.

Мій спосіб життя завдає чимало клопоту і переживань людям, які мною дорожать, та вони мене розуміють… Вони знають, чому я живу саме так, і я не маю потреби перед ними виправдовуватися, пояснювати мотиви своїх вчинків і поведінки, яка не завжди вкладається в межі усталених поглядів. Причина проста: я задихаюся від життя, люблю його до сліз та іноді доводжу свою любов до цілковитого свавілля… Я розкладаю мелодії на тисячі звуків, досі плачу, коли бачу сонце… я люблю цей світ так, як люблять раз у житті. Вперше і востаннє. Просто тому, що для мене не існує «завтра». Мене не хвилює «завтра». Що це за день – «завтра»? Це міф. Утопія. Вигадка.

Я хочу розповісти вам свою історію, в якій немає ані крихти вигадки. Лише щира правда, заснована на грі долі.