Юля Пилипенко - Руденька

Я зайшла додому… все як звичайно… мене ніхто не чекав: він не лежав на моєму дивані, а вона не готувала біля моєї плити, якою я все ж таки користувалася двічі в житті. Нічого нового, нічого цікавого… Що далі? Я намотувала кола по квартирі, крок за кроком настрій псувався… ставало нудно… Валіза мирно спочивала в кутку після важкої дороги, і мені не хотілося турбувати ні її саму, ні її вмісту… Ненавиджу розпаковувати речі… Щоправда, й складати їх я так само не надто полюбляю, але роблю це з великим ентузіазмом: принаймні, коли кудись летиш, тебе чекає невідомість… а коли повертаєшся – ти вже все знаєш… Години через три я, геть занудьгувавши, вирішила з ким-небудь зустрітися… Я надягла спортивний костюм, вічний Moncler… мені навіть не хотілося брати з собою сумку… Ключі від машини, де ж ви, агов?! Помацавши в кишені, замість ключів я дістала звідти візитку… Чоловік у чорному і його незвичайна пропозиція… чи потрібно мені знати твоє ім’я?… Хто ти? Звідки ти? Вже взувшись, я стояла коло порога… Побачивши ім’я на візитній картці, заусміхалася… а коли прочитала назву «компанії», то просто розсміялася… Доля, кохана, це що? Черговий жарт? Чи це все Петина карма?… А може, це взагалі справа рук Петі?… Через п’ять хвилин, я, взута, сиділа за барною стійкою і гуглила. Але що його занесло до забутого богом Дніпропетровська? Може… він божевільний… чи любитель пригод?… Google задовольнив усі мої запити. Я надіслала йому sms-ку зі своїм українським номером і підписалася «Юля (літак)». Ні відповіді, ні дзвінка не було. Я перевірила номер телефону на візитній картці. З’ясувалося, що я помилково надіслала sms-ку на тел./факс. Це мене зупинило на якусь мить… «А може, не треба цього робити?» Запитавши себе для годиться, я скинула sms-ку на його російський мобільний номер.

Він потелефонував мені зі свого українського номера… і вже був в іншому місті. Це був найбільш дивний діалог у моєму житті. Незнайомий чоловік ставив мені десятки запитань, на які я не мала що відповісти… і я шукала ці відповіді в собі… просто тому, що я раніше ніколи не замислювалася над такими речами, про які він мене питав:

– А скажіть, Юлю, що об’єднує чоловіків, яким ви подобаєтеся?

– Не знаю… я подобаюся різним чоловікам… від шістнадцяти до шістдесяти… вони різні за характером… темпераментом… рівнем розуму… я ніколи не замислювалася над цим… хоча… мені здається, я знаю… їм усім на тому чи іншому етапі життя бракувало позитиву… і вони знаходили його в мені.

– А що об’єднує чоловіків, які подобаються вам? Ви коли-небудь кохали?

– З цим простіше… я кохала, так… і кохаю. Що об’єднує чоловіків, які мені подобалися? Всі вони були набагато старшими за мене, мали проникливий розум і були недоступні. Завжди існував стримувальний чинник. Мені має бути цікаво. Мені подобається закохуватися… шаленіти… чекати дзвінків… зустрічей… Я не можу, коли все стабільно й буденно… Я починаю задихатися від нудьги… перестаю брати слухавку… Взагалі, хоч як егоїстично це звучить, але я дію так, як почуваюся, і керуюся виключно своїми швидкоплинними бажаннями. Не хочу спілкуватися – не спілкуватимусь… я не люблю гаяти свій час на чоловіків, до яких у мене немає ніяких почуттів і які не викликають у мені емоцій. А якщо вони не викликають у мені емоцій, мені не цікаві їхні залицяння й увага. Я потребую драйву і непередбачуваності, підкріплених високим рівнем IQ… На жаль, таких чоловіків мало.

– Ви заміжня?

– Ні… п’ять років цивільного шлюбу… ми розійшлися. З мене досить. Це трохи нудно.

– А ви відчували пристрасть?

– Так, – відповіла я не задумуючись.

– Ви зраджували?

– Практично ні. Якщо у мене зав’язуються серйозні, тривалі стосунки з чоловіком… то я, безумовно, шаную його… зраджувати чоловіка, якого я поважаю, зазвичай мені не властиво… доти, доки чоловік ставиться до мене відповідно. Якщо ж трапляється навпаки, я припиняю обмежувати себе в усьому і починаю жити для себе. Це автоматично ставить крапку в наших стосунках. Хоча я, щиро кажучи, навіть маючи з кимось стосунки, живу лише для себе. Так склалися обставини. Але… якщо я КОХАЮ… я ладна на все заради чоловіка. Абсолютно на все. Хоча я чудово усвідомлюю, що рано чи пізно через те шкодуватиму. Але шкодувати за чимось – це не моє… Я часто шкодую за тим, що я зробила, але ніколи – за тим, чого не зробила, адже я роблю тільки те, що хочу.