Юля Пилипенко - Руденька

– Я дам тобі сигарету, – Мара дивилася мені в очі.

Я ошелешено подивилася спершу на Мару, потім на маму. Геночка, мабуть, усе ще розпитував її про щось по телефону. Мара зрозуміла мене без слів.

– З мамою ми якось домовимося, – тихо промовила вона.

Я швидко підтяглася за підвішений над ліжком трикутник: він завжди нагадував мені брязкальця, які розвішують над колискою немовляти, і викликав у мене змішані почуття. До трикутника було прикріплено ізраїльську срібну долоньку, яку Мара подарувала мені на день народження. З одного боку, я любила цей трикутник за те, що він мені допомагав, з другого – ненавиділа з тієї причини, з якої він мені допомагав: перший час я почувалася, мов немовля у колисці, – така ж безпорадна. Я зупинила свій вибір на блакитних штанях і білосніжній футболці й почала одягатися. Це були непередавані відчуття: мені здавалося, що моє тіло розривають на частини, кожну частину – на сотні шматків, які дрібно розрізають, а потім пропускають через м’ясорубку. Мені не хотілося знову бачити свій живіт і свої шрами. Але я готова була віддати все за сигарету.

Ми спустилися до лікарняного кафе на першому поверсі клініки. Воно дуже відрізнялося від «лікарняних їдалень» країни, в якій я народилася і виросла. Країни, яка трохи мене не поховала. Авжеж, саме так я тепер ставилася до України. Через її медицину. Країна була не винна, винна була її система, але для мене це не мало жодного значення. Ми вийшли на терасу: і я знову побачила сонце… Ми утрьох сіли за маленький столик: я мимоволі сіла на стілець, спиною до всіх відвідувачів кафе, але лицем до пекучого німецького сонця. Це було моє сонце. Мені подобалося, як воно обпалює мої вії, очі, губи… Я усміхалася… Це був мій перший похід до ресторану… з двома улюбленими жінками.

– Що ми їстимемо? Питимемо? – спитала Мара, уважно спостерігаючи за моєю поведінкою.

– Маро, я точно нічого не їстиму і не питиму, ми з тобою тільки недавно з’їли сосиски, – весело сказала мама. Мамі подобалося сидіти зі мною за столиком, дивитися на мене… Вона була безмежно щаслива.

– А я хочу Sprite… – Я поглянула з такою надією на Мару, що вона здивувалася.

– Sprite – то й Sprite. А попоїсти хочеш? Тут чудові сосиски. – Мара дивилася на маму і сміялася.

– Ви напевно щось знаєте, чого не знаю я. – Я теж хихотіла.

– Маро, а їй можна Sprite? – Мамі вже вочевидь було не до сміху.

– Звичайно. Сьогодні їй можна все, – відповіла Мара, підкурюючи сигарету.

Ми перезирнулися: ні я, ні Мара не знали, як відреагує мама, якщо закурю і я. Я не уявляла, як поводитись. Я боялася, що коли попрошу у Мари сигарету, мама відразу ж знепритомніє. У Мари був інший план. Вона дістала з пачки ще одну сигарету і невимушено простягнула мені.

– Покури, дівчинко. Ти це заслужила.

Я отетеріла, розгубилася, мене не стало… За столом запала мертва тиша, яку порушив голос моєї мами:

– Ви з’їхали з глузду? Що ви робите?

Мама не знепритомніла, їй не стало зле, а це було головне.

– Атож! Ми з’їхали з глузду! – радісно прокричала я і взяла простягнуту Марою сигарету.

– Іро, не хвилюйся, курити їй можна. Алкоголь поки що не можна, а курити можна, – прекрасний голос Мари звучав так само впевнено і непохитно, як завжди.

Тим часом мені принесли крижаний Sprite… мій перший Sprite… Мара простягнула мені запальничку. Я підкурювала сигарету, при цьому підтримуючи знизу лікоть лівої руки. У мене ще зовсім не було сили. А руки весь час зрадливо тремтіли від напруження, бо мені всюди доводилося тягати за собою кілограмові мішки з рідиною.

Я ковтнула холодного Sprite’у… Його солодкуватий смак приємно обпікав мені горло… я ковтала сигаретний дим так само жадібно, як повітря… і дивилася на сонце. Я була найщасливішою дівчинкою у світі. Для повного щастя мені бракувало лише одного.

– Мам, а що у тебе питав Геночка? Про що ви говорили? – Я вже помирилася з мамою і весело з нею теревенила.

– Питав, як ти, як я… як ми себе почуваємо… що кажуть лікарі… чи впав у тебе білірубін…

– А він не просив передати мені слухавку? – Я з незвички мружилася від сонця, і Марочка турботливо простягнула мені свої окуляри від Chanel.

– Він запитав, що ти робиш, і я сказала йому, що ти приміряєш нове убрання, яке привезла Марочка, – з усмішкою відповіла мама.

– А він що на те?

– Він засміявся і сказав, що подзвонить тобі пізніше.

– Так і сказав? Сказав, що він мені подзвонить?

Мара завжди розуміла мене без слів. У цю мить вона вже набирала чийсь номер: