Юля Пилипенко - Руденька

– Я не дотримав своєї обіцянки. Я хотів приїхати до тебе на день народження, але в клініці мені сказали, що вашу операцію призначили саме на цей день. А чому потім перенесли?

– Я дуже просила про це професора Брольша… Мені не хотілося… неважливо… Насправді перенесли, тому що чекали, коли мої тромбоцити хоч трішечки підвищаться… мене не можна було чіпати… лікарі боялися, що не зупинять кровотечу. А потім дев’ятого липня у них був забір органа, і Брольш не хотів, щоб його команда орудувала над нами після складної операції. Їм потрібні були свіжі сили.

Я розгорнула пакетик. Його вміст миттєво викликав потік сліз. Я була зворушена: кіндер-шоколад… книжка під назвою «Harry Potter and the Phylosopher Stone»… і дитяча гігієнічна губна помада.

– Ти привіз мені помаду… я не можу в це повірити… – У мене тремтів голос.

Коли він побачив мене вперше, у мене була температура під сорок, і я весь час просила у нього води. Губи дуже потріскались і боліли, і Малек що дві хвилини оббризкував їх рідиною з якогось спрея.

– Я хотів купити тобі Сімпсона на пам’ять, але потім передумав… не знав, як ти відреагуєш… – Він усміхався. – Ти читала «Гаррі Поттера»?

– Ні… але, дякуючи тобі, почитаю… Дякую… дуже-дуже.

– Отже… що будемо робити сьогодні? – він промовив це так невимушено, наче ми з ним тільки що прилетіли на Майорку.

– Ну… вибір у нас невеликий… Можемо погуляти клінікою… я вже можу ходити і періодично пробую бігти. – Я сміялася.

– Тоді вперед. Тобі допомогти встати? – Він підійшов до мене на кілька кроків.

– Ні, дякую… я впораюсь. А… можна тебе про щось попросити?

– Про що хочеш.

– Можна я поміряю твій шолом?

– Чому ні… але він чоловічий, нічого? – Малек сміявся.

– Прощаю. А ти даси мені покататись на байку?

– Ти користуєшся з того, що твоя мама не говорить по-англійськи? – спитав він підморгуючи.

– Ні, я їй усе перекладаю. Ну, майже все…

Я радісно начепила на себе шолом, і під дружний сміх Малека і мами ми влаштували невеличку фотосесію.

– Ну… тепер можемо вийти на люди… нарешті я почуваю себе гарною… – Я реготала, коли побачила себе у дзеркалі. Вигляд був недоладний: рожеві штани з написом «Sea Port», біла футболка, з-під якої все ще стирчали трубки, і величезний шолом на голові…

Ми гуляли з Малеком територією клініки… Я показувала йому свої найулюбленіші місця: острівці з усілякими квітами і маленьку затишну церкву. Ми йшли дуже повільно, але він мене не підтримував… а легенько підштовхував. Ми сміялися, і я співала якісь пісні англійською. Мене більше не хвилювала цілковита відсутність слуху і голосу. Мені хотілося співати… і я співала. Ми практично дійшли до парковки. Тоді ця відстань здавалася мені нереальною.

– А де ти залишив свого байка? – обережно поцікавилась я.

– Тут… неподалік. І не дивися на мене так. Я все-таки лікар. – Він одразу зрозумів мій натяк.

– Атож. Ти мій лікар. Тому якщо й кататися на байку, то тільки з лікарем. Покажи мені його.

– Гаразд. Але я тобі його просто покажу. – Він узяв мене за руку і потягнув у протилежний бік.

Він стояв за бічними воротами клініки – байк… спортивний, красивий, потужний… такий самий, як у мого кумира Валентіно Россі…

– Допоможи мені. Ну, будь ласка… Я просто хочу на ньому посидіти, відчути його… Пліііііііз, – я ладна була благати і просити його доти, поки він здасться.

– Ми ж домовилися, що я тобі його просто покажу. Як тільки ти остаточно видужаєш, я дам тобі покататися… обіцяю! Ходімо. Не дивися на мене ТАК, – він намагався говорити серйозно, але у нього не виходило.

– Ні. Послухай, ну ти ж лікар… ти ж знаєш, яку роль відіграють позитивні емоції для пацієнтів… Будь ласка… Допоможи мені, я залізу… – Я не вгамовувалась.

Вже за хвилину я сиділа на його спортивному мотоциклі. Моєму щастю не було меж… мені хотілося обіймати і цілувати весь світ… У ту секунду цей світ належав тільки мені… Малек бачив мої очі й розумів, що я відчуваю.

– Ти чудово виглядаєш на мотоциклі. Ходімо, поп’ємо твого улюбленого Lipton Ice Tea. Занадто жарко, тобі поки що небажано так довго бути на спеці. – Він відчув, що я не зможу зупинитися, й обачливо вирішив убезпечитися від мого «дай покататися».

– Гаразд… ходімо. Як тепер звідси злізти?… – Я розгублено дивилася то на нього, то на спорт-байк.

– Так само, як і залізла. – Він розсміявся й обережно, щоб не завдати мені болю, зняв мене з мотоцикла і поставив на землю.

Ми сиділи в кафе клініки і потягували персиковий Lipton Ice Tea. Як завжди, світило яскраве сонце… я усміхалася… і була цілком щаслива. Малек з цікавістю спостерігав за мною і розпитував про моє лікарняне життя: