Юля Пилипенко - Руденька

Я ковтнула трохи води, відчула гострий біль десь усередині і постаралася передати йому свої відчуття.

– Я думаю, що тобі випадково могли пошкодити стравохід. Може, просто якась дрібна внутрішня подряпина. Я дам тобі піґулки. А на завтра призначимо тобі гастроскопію.

– Ну ні… знову ковтати якісь трубки! Давайте мені піґулку. І я у вас на очах з’їм усе, що скажете. Тільки позбавте мене чергової приємної процедури.

– Ти навіть нічого не відчуєш.

– Я розумію. Але почнімо все-таки з піґулки. – Я схопила зі столика склянку води і швидко ковтнула. – І… ви знаєте, щойно ковтнула трохи води, і вже майже не боляче… Ви мене вилікували…

Він засміявся. Він добре вивчив мене за тиждень і знав, що я піду на все, тільки б мене – вже вкотре – не кололи і не різали.

– Гаразд, спочатку піґулки. А завтра подивимося на твої показники. Я точно знатиму, їла ти чи ні. Тобі принесуть докладну інформацію про процедуру гастроскопії, і як завжди, тобі треба буде заповнити деякі папери. Це формальність. До вечора. – І він вийшов з палати.

– Ну… солодкі Лицарі, рятуйте. – Я дивилася благальними очима на Геральда і Дженса.

– Пити теж боляче? – спитав Дженс.

– Так. Але їсти ще більше. Як поліпшити показники до завтра?

– Я дещо придумав, – сказав Дженс, – але дивися, якщо тобі не допоможуть піґулки і наша маленька хитрість і завтра тобі так само буде боляче їсти, то все-таки доведеться зробити гастроскопію. По руках?

– Згода. Дякую. – Я ляснула на знак згоди його по руці.

Через півгодини Дженс з’явився в палаті з маленькою кольоровою коробочкою в руках.

– Що це? – здивувалася я.

– Вітамінізоване шоколадне молоко для маленьких пацієнтів, які не можуть їсти. – Він простягнув мені трубочку.

– Ти жартуєш? Шоколадне молоко? – Мені здавалося, що він пустує.

– А раптом тобі сподобається… – Він підморгнув мені.

Я ковтнула… ще раз, потім ще раз… Дженс дивився на мене із завмиранням серця.

– Дженсе… це молоко богів… Ти – найкращий… – Я не знала, як йому віддячити.

– Тобі сподобалося??? Правда? Ти навіть не уявляєш, скільки в ньому вітамінів… Це спеціальне молоко… – Він радів, як маленька дитина.

– Мені дуже сподобалося. Дякую тобі. Я ніколи цього не забуду.

– А ти підеш зі мною на побачення, Принцесо? Чи тільки з Геральдом? Я теж не нагороджуватиму тебе бацилами. – Його очі світилися від щастя.

– Дженсе, ну, звичайно, піду… що за питання? Я остаточно стану на ноги. І піду з тобою на побачення. І з Геральдом піду. З усіма піду. Ви всі мені дуже дорогі.

Я відвернулася до стінки.

P. S. Через дві години двері моєї палати відчиняться і на порозі стоятимуть гордий Дженс… з чотирма ящиками спеціалізованого дитячого молока зі смаком шоколаду, ванілі й полуниці… найсмачнішого молока в моєму житті. Другого дня мені не робитимуть гастроскопії… і третього теж не робитимуть… і четвертого… Я піду на побачення з Геральдом… Дженсом… і я щовечора проводжатиму доктора Літке до його «porsche», жадібно ковтаючи гаряче німецьке повітря і насолоджуючись кожним своїм кроком. А через сім років мене знову назвуть Принцесою… Мій Старший Товариш – Петро Лістерман.

Тук-тук… моє цього разу бадьоре «Come in» [35] Увійдіть (англ.). … і на порозі з’явилася величезна постать чоловіка в модному мотоциклетному костюмі… У руках він тримав чорно-синій шолом і маленький пакетик.

– МАЛЕЕЕЕЕЕЕЕЕКУ! – заволала я і готова була схопитися на ноги, та поки що у мене не виходило робити це швидко.

Він увійшов до палати, привітався зі мною, з мамою… Мама теж могла з ним спілкуватися, бо він чудово говорив по-німецьки. Зі мною він переходив на мою рідну англійську, і в його мові час від часу проскакували німецькі слова.

– Привіт, Little Simpson… – маєш чудовий вигляд, набагато кращий, ніж тоді… І ти вже майже не Сімпсон. – Він простягнув мені пакетик.

– Так, мій білірубін уже в нормі… Я не можу повірити… Ти приїхав… з іншого міста… я… мені так приємно… – Я справді не могла повірити в те, що стороння людина приїде відвідати мене. Він сам мені пообіцяв це зробити, але в тій ситуації, коли він давав свою обіцянку, мені можна було обіцяти все що завгодно.