Юля Пилипенко - Руденька

– Бачиш, ти, навіть ще як слід не ставши на ноги, вже травмуєш чоловіків. А що ж буде потім, Принцесо? Ти дуже гарна дівчинка, – сказав Дженс, уважно спостерігаючи за тим, як Геральд з точністю ювеліра витягує з мене залишки крихітних металевих частинок.

– Я поки що не дуже гарна дівчинка, та скоро знову нею стану. Я дала собі слово. А щодо чоловіків – я переглянула своє ставлення до них. До кожного, хто захоче мене скривдити, я ставитимуся, як до використаних пакетиків чаю. Дуже вже багато всього мені довелося пережити, щоб серйозно сприймати чоловіків та їхні слова. Вас це не стосується. – Я підморгнула Геральду.

– Тоді я запрошую тебе на побачення, коли ти впевненіше триматимешся на ногах, – раптом випалив він.

– Ну… не обов’язково чекати цього часу… Тобі не звикати носити мене на руках. Я не можу прийняти твоє запрошення. Професор Брольш заборонив мені цілуватися з чоловіками упродовж двох місяців. Він каже, що їхні «бацили» можуть мене вбити, – я намагалася говорити якомога серйозніше.

– Я потерплю. Я покажу тобі своє найулюбленіше місце в Ессені. Там дуже гарно, гадаю, тобі сподобається. І щоб ти була впевнена в тому, що я не полізу до тебе зі своїми бацилами, я з радістю запрошу на побачення і твою маму. Вона надзвичайна жінка.

– Мені зараз сподобається навіть у найнепривабливішому місці в Ессені. – Я сміялася. – Я згодна і обіцяю тобі, що ми сходимо з тобою на побачення. І… моя мама – найкраща із жінок.

У цю мить до палати увійшов доктор Літке. Він був надзвичайно вродливим чоловіком, дуже мені подобався, і наша симпатія була взаємною. У руці в нього була якась указка і декілька аркушів формату А4. Мабуть, він тільки недавно закінчив лекцію, а потім вирішив відвідати нас. Він з усмішкою подивився на мене, привітався з мамою, яка по-німецьки спілкувалася з молоденькою сестричкою, і раптом його погляд зупинився на моєму ліжку. Його обличчя миттю змінилося: воно стало кам’яним і серйозним. Я намагалася зрозуміти, що так привернуло його увагу. Навряд чи його здивувало те, що Геральд виймає з мене металеві скоби… Коли до мене дійшло, на що він так пильно дивиться, усередині все похололо: я згадала про великі плями крові на своєму білосніжному простирадлі і про свою перев’язану вену. Я боялася, що санітарам через мене перепаде.

– Вони намагались мене вбити, а я захищалася. Це не моя кров. – Це було перше, що спало мені на думку.

– Хто саме з них намагався тебе вбити? – Обличчя Літке залишалося все таким же серйозним. – Він? Чи він? – При цьому він по черзі показував на санітарів за допомогою своєї указки.

Я не знала, зрозумів він мій жарт чи здогадався, що моє ліжко в крові через необережність його молодих підлеглих. Я намагалася придумати якусь відповідь, аж раптом Літке зробив елегантний випад у бік мого ліжка… і, вигукуючи «I must save the Princess», [33] Я повинен урятувати Принцесу! (Англ.) з указкою кинувся на Дженса… Він фехтував своєю указкою, немов шпагою, а Дженс удавав, що захищається… Я реготала і дивилася на них зі сльозами на очах… і в ту хвилину єдиним моїм бажанням було, щоб вони відчули мою вдячність до них усіх. За їхнє щире ставлення, величезну любов і за своє

життя.

Геральд закінчив свою ювелірну роботу. Я дивилася на склянку, в якій красувалася сотня скривавлених металевих скоб.

– Хочеш залишити кілька на пам’ять? – поцікавився Геральд перед тим, як позбутися вмісту склянки.

– Ні. Я залишу собі на пам’ять «мерседес».

Ось тоді й пролунало питання, до якого я була не зовсім готова:

– Ти втрачаєш щодень по два кілограми. Ти що, зовсім нічого не їси? – запитав Літке.

– Чому? Їм. Зі мною почав займатися фізіотерапевт, а до всього ця ваша спекота… вона мене вбиває. Я п’ю дуже багато води під час спортивних занять… якщо їх можна так назвати… Хочете, зараз з’їм персик? А можу віддати його вам. Він дуже смачний, повірте.

Літке вже не слухав мене. Він щось уважно вивчав: його очі швидко ковзали вгору-вниз по аркушах паперу, які він приніс із собою до палати разом з указкою.

– Ти нічого не їси, причому вже кілька днів, – він промовив це так твердо, що я одразу зрозуміла, що відкручуватися марно.

– Мені боляче. Навіть воду пити боляче. Як ви дізналися? – я здалася.

– Твої аналізи… кальцій… магній… Усі показники були в нормі три дні тому… а зараз вони далекі навіть від нижньої межі. А де боляче?

– Сама не можу зрозуміти. Дайте, будь ласка, води. Зараз спробую пояснити.