Юля Пилипенко - Руденька

P. S. Коли за два тижні я йтиму по коридору клініки в костюмі яхтсменки, з нафарбованими віями і рудим, а не фіолетовим волоссям, усі мої лікарі відкладуть убік свої течки й мобільні телефони і зі сльозами на очах зааплодують мені. Це будуть справжнісінькі чоловічі сльози в моєму житті… Я збентежуся, опущу очі, а потім по черзі почну ніжно обіймати кожного з них.

P. P. S. Коли через кілька років мені признаватимуться у зрадах, «відбиратимуть» у мене якісь квартири, одружуватимуться, маючи зі мною любовні стосунки, чи хтось битиме і дряпатиме мені машини, я згадуватиму ту дівчинку з дзеркала, яка у відчаї дивилася на мене повними сліз очима… і думатиму: «Які ж усе це дурниці… квартири, подряпини на машинах і ваші зради… яке все це ЩАСТЯ».

Я розплющую очі… Стеля… біла… я жива чи мертва? Щось заважає мені дихати… сльозяться очі… і, здається, я хочу пити… Я хочу пити… А це означає… що Я ЖИВА. Треба спробувати поворушитися… Мені дуже боляче… А це означає, що Я ЖИВА. Я хочу чаю… тут є хто-небудь? Хто-небудь… дайте мені мій улюблений Lipton Ice Tea зі смаком персика. Здається… тут нікого нема… Треба спробувати щось сказати… але я не можу… мені заважають якісь трубки… мені боляче говорити… я не чую свого власного голосу… і що це за штука у мене на обличчі… це, напевно, киснева маска… Чому я так голосно дихаю? Мені все це більше не потрібно… я можу дихати без цих трубок… мені негайно треба когось покликати… попросити, щоб вони прибрали все це з мого обличчя… Будь ласка, хто-небудь… вони мене не чують… треба щось зробити… Я хочу торкнутися свого обличчя… але не можу поворушити рукою… ані правою… ані лівою… там теж якісь трубки… ну ж бо… НУУУУУУУУУУ!

Я з усієї сили рвонула рукою… мені боляче, але чомусь приємно… А тепер треба якось витягти ці ненависні трубки… Здається, у мене виходить… ВДИХ… мій перший повноцінний ВДИХ… Вільний… без трубок і кисневої маски… Мій перший ковток життя… тепер можна когось покликати. Я чую кроки і голоси… до мене хтось іде… Я бачу чиєсь обличчя… воно трохи пливе… страшенно сльозяться очі… треба сказати… я намагаюся вам це сказати… але я не чую власного голосу… я чую тільки неприємний тихий свист… обличчя наближається… їх уже двоє… у мене паморочиться голова… Вони про щось говорять… але я їх не чую… що вони роблять?… Боже… здається, вони хочуть знову застромити в мене ці трубки… я прошу вас, не треба… вони мені заважають… мені треба вам це сказати… це дуже важливо… НУУУУУУУУУ! Я почула свій власний хрип:

– I wanna drink… Please… [47] Я хочу пити… Будь ласка… (Англ.)

Це були перші слова мого нового життя.

Мої губи побризкали якоюсь рідиною з маленького балончика… і я знову побачила трубки, які наближалися до мого обличчя. Мені хотілося кричати. Мені хотілося побачити маму…

P. S. Через якийсь час я побачу маму: її на секунду покажуть мені… худу… бліду… втомлену… але щасливу… тому що я була жива.

P. P. S. Мої лікарі так і не зрозуміли, як я в тому стані висмикнула крапельниці, зняла з обличчя кисневу маску, витягла з себе допоміжні трубки і при цьому нічого собі не пошкодила. Ради ковтка води ще й не таке зробиш, а надто коли ти погано тямиш, що робиш.

Мене везуть до операційної. Безсонна ніч і сьогоднішній день одібрали в мене всі сили, всі думки… Головне, що з мамою все гаразд… Її забрали до операційної рано-вранці… операція тривала вісім годин… Мені повідомили, що все закінчилося добре… Більше мене вже нічого не хвилювало… Я не хочу більше думати, я втомилася… Знов ці білі стелі… знов ці лампи… як я їх ненавиджу… і яке дивне відчуття всередині… відчуття з дитинства… на що ж це схоже? Точно, іспит… Я йду на іспит до Життя, але нічогісінько не знаю… знаю тільки один білет… і мушу витягнути саме його… я підходжу до столу… уважно вивчаю перевернуті маленькі картки… простягаю руку… спочатку легенько торкаюся кінчиками пальців однієї картки, відчуваю її шорстку поверхню, але чомусь швидко змінюю своє рішення і беру зовсім іншу… збираюся перевернути… цікаво, чи той квиток я витягну, який мені потрібен?