– Julia, зараз тобі введуть наркоз, і тобі треба буде рахувати про себе… – сказала турботлива німецька сестричка.
Господи… колись я вже це чула, тільки по-російськи: «Юлю, коли ти виплигнеш з літака, тобі треба буде рахувати про себе: назвеш три тризначні числа, і парашут розкриється». Мене тоді зацікавило, чому треба рахувати саме про себе і чи можна почати з числа «666». На цей раз мене цікавило зовсім інше:
– Я точно нічого не відчуватиму?
– Звісно, ні, – з усмішкою відповіла сестра.
Якби мені таке сказали в Україні, я б навряд чи повірила. Хоча… якби я зараз була в Україні, я б уже точно нічого не відчувала. Я зразу відчула симпатію до цієї сестри. Мені дуже хотілося їй вірити. Тим паче, що я не мала вибору.
– У тебе ще є питання? – поцікавилася вона.
– Так. Я хочу поговорити з професором Брольшем. Для мене це дуже важливо.
– Я спробую це влаштувати для тебе.
Фігура професора Брольша виникла перед моїми очима майже миттєво.
– Is everything fine, Julia? Any questions? – запитав він своїм тихим залізним голосом.
– Professor Brolsh, may I ask you just one question? – Я дивилася йому у вічі.
– Sure.
– Will I die?
– No, – він промовив це слово таким спокійним голосом, немов ми обговорювали спеку в Німеччині.
– Promise me.
– I promise. [49] – Все гаразд, Юлю? У тебя якісь питання? – Професоре Брольш, можна поставити вам лише одне запитання? – Авжеж. – Я помру? – Ні. – Пообіцяйте мені. – Я обіцяю (англ.).
– Його голос не затремтів. За останні два тижні я навчилася розрізняти інтонації.
Коли я зрозуміла, що людина, від якої повною мірою залежало моє життя, зараз піде, мені стало по-справжньому страшно… Мені не хотілося його відпускати. Єдиним моїм бажанням у ту мить було, щоб він залишався поруч зі мною доти, поки я не почну рахувати… Але я розуміла, що відволікати його зараз – не в моїх інтересах. Він дав слово. Цього цілком досить.
– Professor Brolsh…
– Yes, Julia…
– I have your word. [50] – Профессоре Брольш… – Так, Юлю… – Ви дали мені слово (англ.).
P. S. Це були останні слова мого минулого життя, тому я написала їх в «оригіналі». Я згадала Геночку, згадала батьків, згадала Бога… і почала рахувати.
«Якби Господь Бог на мить забув про те, що я ганчір’яна лялька, і дарував мені трохи життя, ймовірно, я не сказав би всього, що думаю, я більше б думав про те, що кажу.
Я б цінував речі не за їхню вартість, а за їхню значущість.
Я б спав менше, мріяв більше, усвідомлюючи, що кожна хвилина із заплющеними очима – це втрата шістдесяти секунд світла.
Я б ходив, коли інші цього не роблять, я б прокидався, коли інші сплять, я б слухав, коли інші говорять.
І як би я насолоджувався шоколадним морозивом!
Якби Господь дав мені трохи життя, я б одягався просто, піднімався з першим променем сонця, оголюючи не тільки тіло, а й душу.
Боже мій, якби у мене було ще трохи часу, я ув’язнив би свою ненависть у лід і чекав, коли з’явиться сонце. Я малював би при зірках, як Ван Ґоґ, мріяв, читаючи вірші Бенедетті, і спів Серра був би моєю місячною серенадою. Я омивав би троянди своїми сльозами, щоб відчути біль від їх колючок і яскраво-червоний цілунок їх пелюсток.
Боже мій, якби я мав крихту життя… Я не пропустив би дня, щоб не говорити коханим людям, що я їх люблю. Я б переконував кожну жінку і кожного чоловіка, що люблю їх, я б жив у любові з любов’ю.
Я б довів людям, як сильно вони помиляються, вважаючи, що коли вони старіють, то перестають кохати: навпаки, вони старіють тому, що перестають кохати!
Дитині я дав би крила і сам навчив би її літати.
Старих я б навчив того, що смерть приходить не від старості, а від забуття.
Адже я теж багато чого навчився у вас, люди.
Я дізнався, що кожен хоче жити на вершині гори, не здогадуючись, що справжнє щастя чекає його на спуску.
Я зрозумів, що, коли новонароджений вперше хапає батьківський палець крихітним кулачком, він хапає його назавжди.
Я зрозумів, що людина має право поглянути на іншу людину згори вниз лише для того, щоб допомогти їй стати на ноги.
Я так багато чого навчився від вас, але, по правді кажучи, від усього цього небагато користі, адже, напхавши цим скриню, я помираю».
Ґабріель Ґарсіа Маркес [51] Спочатку автором цих рядків вважався Ґ. Ґ. Маркес, та згодом це твердження було спростовано.
Я вмираю… я вмираю… я вмираю… Принаймні завтра все це скінчиться. Якщо в житті й існують вирішальні миті, то для мене ця мить настане завтра… «Мить» – це так мало… мить – це секунда… мить – це навіть хвилина… мить – це таке щастя… Як я хочу, щоб у моєму житті ще були миті: будь-які, різні… тільки хай вони будуть… Боже, як усе безглуздо… невже ось так усе й закінчується? Як це станеться, коли щось піде не так? Я що, просто заплющу очі? Я що, більше не побачу море? Не вийду на тенісний корт? А як же бананово-полуничний сік? Він же такий смачний… Господи, будь ласка, я просто хочу ковток бананово-полуничного соку… ще один ковток.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу