Юля Пилипенко - Руденька

– Julia, зараз тобі введуть наркоз, і тобі треба буде рахувати про себе… – сказала турботлива німецька сестричка.

Господи… колись я вже це чула, тільки по-російськи: «Юлю, коли ти виплигнеш з літака, тобі треба буде рахувати про себе: назвеш три тризначні числа, і парашут розкриється». Мене тоді зацікавило, чому треба рахувати саме про себе і чи можна почати з числа «666». На цей раз мене цікавило зовсім інше:

– Я точно нічого не відчуватиму?

– Звісно, ні, – з усмішкою відповіла сестра.

Якби мені таке сказали в Україні, я б навряд чи повірила. Хоча… якби я зараз була в Україні, я б уже точно нічого не відчувала. Я зразу відчула симпатію до цієї сестри. Мені дуже хотілося їй вірити. Тим паче, що я не мала вибору.

– У тебе ще є питання? – поцікавилася вона.

– Так. Я хочу поговорити з професором Брольшем. Для мене це дуже важливо.

– Я спробую це влаштувати для тебе.

Фігура професора Брольша виникла перед моїми очима майже миттєво.

– Is everything fine, Julia? Any questions? – запитав він своїм тихим залізним голосом.

– Professor Brolsh, may I ask you just one question? – Я дивилася йому у вічі.

– Sure.

– Will I die?

– No, – він промовив це слово таким спокійним голосом, немов ми обговорювали спеку в Німеччині.

– Promise me.

– I promise. [49] – Все гаразд, Юлю? У тебя якісь питання? – Професоре Брольш, можна поставити вам лише одне запитання? – Авжеж. – Я помру? – Ні. – Пообіцяйте мені. – Я обіцяю (англ.). – Його голос не затремтів. За останні два тижні я навчилася розрізняти інтонації.

Коли я зрозуміла, що людина, від якої повною мірою залежало моє життя, зараз піде, мені стало по-справжньому страшно… Мені не хотілося його відпускати. Єдиним моїм бажанням у ту мить було, щоб він залишався поруч зі мною доти, поки я не почну рахувати… Але я розуміла, що відволікати його зараз – не в моїх інтересах. Він дав слово. Цього цілком досить.

– Professor Brolsh…

– Yes, Julia…

– I have your word. [50] – Профессоре Брольш… – Так, Юлю… – Ви дали мені слово (англ.).

P. S. Це були останні слова мого минулого життя, тому я написала їх в «оригіналі». Я згадала Геночку, згадала батьків, згадала Бога… і почала рахувати.

Я вмираю… я вмираю… я вмираю… Принаймні завтра все це скінчиться. Якщо в житті й існують вирішальні миті, то для мене ця мить настане завтра… «Мить» – це так мало… мить – це секунда… мить – це навіть хвилина… мить – це таке щастя… Як я хочу, щоб у моєму житті ще були миті: будь-які, різні… тільки хай вони будуть… Боже, як усе безглуздо… невже ось так усе й закінчується? Як це станеться, коли щось піде не так? Я що, просто заплющу очі? Я що, більше не побачу море? Не вийду на тенісний корт? А як же бананово-полуничний сік? Він же такий смачний… Господи, будь ласка, я просто хочу ковток бананово-полуничного соку… ще один ковток.