Юля Пилипенко - Руденька

Що мені запам’яталося? Яким був найщасливіший день у моєму житті? Чорт забирай… чому перед очима стільки картинок? Моя перша перемога на турнірі… моє перше тренування з тенісу… мій перший поцілунок… перша викурена сигарета… навчання в Лондоні… теплий пісок Маямі… жовтий колір соняшників… улюблені вогняно-червоні черевики… осінь у Нью-Йорку… декілька справжніх друзів… голуби на площі Сан-Марко… Майже всі дні були щасливими… просто тому, що вони були… для мене вони «були»… Що я встигла побачити за свої сімнадцять років… що я встигла відчути… скільки разів мене зраджували… скільки вчинків я не зробила… скільки важливих слів я не сказала… коли мені так хотілося це зробити? Чому я не сказала? Чого я боялася? Чому я не чинила так, як мені хотілося, як підказувало мені серце… чому? Це ж так безглуздо… боятися, що тебе не зрозуміють… яка в біса різниця?

Боже… які гарні фонтани у Барселоні… як пахне лондонський дощ… як було спекотно в Римі й як мене дратували екскурсії… Як же хочеться ще раз потрапити на екскурсію в Римі… у п’ятдесятиградусну спеку… А Париж… як я люблю Париж… мій божевільний Париж… якби ти знав, як мені не хочеться стати частиною цього вислову: «Побачити Париж і померти»… Я так не хочу… Я хочу бачити тебе знов і знов… Мій Париже… я б зараз з’їла круасан… найсмачніший у світі круасан…

Боже, я не вмію молитися… я не знаю, як це робиться… я просто прошу Тебе… подаруй мені ще хоч крапелинку життя… дозволь мені ще раз побачити сонце… я більше не турбуватимуся з приводу того, що сонце обсипає мене ластовинням… я обожнюватиму своє ластовиння, обожнюватиму його… присягаюся… тільки дай мені ще раз побачити сонце…

А мої батьки… що з ними буде? Вони не винесуть цього вдруге… не чини так з ними, прошу Тебе. Це нечесно. Тобі вирішувати, але це, чорт візьми, нечесно… Моя мама… скільки всього їй довелося пережити… як вона тримається… як легко вона погодилася віддати за мене своє життя… адже вона спершу навіть не зрозуміла, що це часткова трансплантація… і відразу підписала ці папірці… Моя мама… моя кохана мама…

Як я розумію Юрка… йому теж було стільки ж років… і він теж усе усвідомлював… цікаво, яким був його найщасливіший день у житті?

Ну чому знову течуть сльози? Хоча… хай течуть… вони такі смачні… солоні… не такі, як морська вода… чому я ніколи раніше не замислювалася про те, як різко відрізняється смак сліз від смаку морської води?… У кожному разі, і те й те – солоне і прекрасне…

Я бачила океан… я загубила браслет в Атлантик-Сіті, коли ми з татом гуляли берегом… Це означає, що я повинна туди повернутися… Адже так кажуть: «Коли ти щось забув, то неодмінно повернешся в це місце»… Чорт… ось воно… ключове слово… коли ти щось «забув»… а я ж не забула… я загубила… Отже, можу й не повернутися… Безмежний океан… вільний… сильний… Цікаво… що б я вибрала: побачити океан чи побачити сонце… чи побачити небо? Я б вибрала обійняти тата… і Гену… хоча ні… я б не змогла їх відпустити… і я б точно плакала… а це б їх засмутило… Я не хочу вибирати… я хочу все: хочу бачити, як падає сніг… хочу отримати посвідчення водія… к чорту посвідчення… можна й без нього їздити… хочу ще раз стрибнути з парашутом… чи без… не важливо… зараз це точно не важливо… хочу любити… сміятися… плакати… Я ХОЧУ ЖИТИ! Я житиму. Я повинна вижити. Заради батьків, заради Геночки. Він перевернув увесь світ, він бореться за мене… він обіцяв мені, що я повернуся. І я повернуся. А поки що важливо дожити до ранку. Не спати.

P. S. На пам’ятнику мого брата вирізьблені його власні слова, які випадково знайшла моя мама… Це був чотиривірш, написаний його красивим почерком на дбайливо складеному аркушику:

P. P. S. Тієї самої ночі, напередодні операції, мені хотілося на чомусь записати:

Чому «Їй»? Я воліла спостерігати за собою збоку і думати, що все це відбувається з іншою дівчинкою… з таким самим рудим волоссям і ластовинням… вона теж добре грала в теніс… їй теж хотілося жити… але хай це буду не я… так було б простіше. А може… мене вже просто не було… точніше, я поки що була жива, але та ж ніч поступово перетворювала мене на іншу людину…