Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Двір суду нашихований різнолюдом. Кінокамери опираються на голову того, хто стоїть попереду і не огризається. Спітнілі жіночі циці вільно опираються на спітнілі чоловічі спини, але жодного відчуття, крім гарячої слизької липучості. З кількох дворових балконів звисають ґаволови, чомусь в однакових бузкових майках і з майже однаковими обличчями. Кожен в чотири ока. Пильні. Щось ховають під коритцями з квітами. Снайпери.

Частина Хрещатика, що прилягала до суду, теж окупована протестантами. Серед них всілякі: приїхали за останні копійки, котрі зібрано за молоко від корови, якій ще приємно доїтися, чи за варену кукурудзу з колишнього колгоспного поля, чи за обпатране дружиною курча, котре не дочекалося, щоб його порахували восени і вирішили – пора…

Були і проплачені партійними вождиками, котрі на цьому заробляли політичний жирок до наступних виборів.

Були професійні ґаволови і пошукувачі слави революціонера та відчайдуха: а шо?! І я там був. І бачив, як оце тебе бачу. Ось фотографії.

Та більшість налаштована рішуче: хай! Хай лиш хтось авторитетний дасть команду! Хай дасть! Хто?!

Вона стояла в кам’яному мішку, де тримають вбивць, ґвалтівників, рецидивістів. Тут можна жити лише кілька годин, і тільки стоячи.

Після трьох останніх безсонних ночей Яні хотілося бодай навстоячки задрімати, однак, ледь втрачаючи зв’язок з реальністю, в неї підкошувалися коліна, вона сповзала на холодну бетонну підлогу, билася об неї колінами і прокидалася від пронизливого болю. Стояла, впираючись руками в сизу бетонну стіну камери.

І раптом помітила, що з її сумочки (перевіряли хвилин двадцять, хоч там були тільки помада, пудрениця, ватні тампони, жувачка, дві шпильки, чорний олівець і вологі серветки) виповз знайомий, камерний павучок. Він хутко побіг по бетонованій стіні, завис під стелею, а тоді почав повільно спускатися по власній павутині донизу. Яна ледве бачила його напівсонними втомленими очима, але бачила і встигла впіймати думку: це – він, мій співкамерник. Мабуть, думав, що вирветься на волю. Не повезло, братіку. Не по-ве-зло. Зло!

Він спустився на рівень її обличчя. Завис нерухомо, начеб розглядав нові зморщечки під очима.

Дурнику, думав, зі мною вийдеш на свободу? Помилився? Треба було вибирати іншого в’язня.

Конвоїр затицяв ключем у замок від кам’яного мішка, але не попадав, чи мав не того ключа, але двері не розчинялися. Яна машинально залізла рукою до пильно обмацаної охоронцями сумочки, надибала пудреницю, висипала на бетоновану підлогу рештки пудри, помістила туди павучка, який не боявся її, не тікав, а навіть ніби допомагав, чеберяючи тоненькими кроковками зграбних ніжок. Закрила і вкинула до сумочки.

Двері розчинилися. Вдарило свіжішим повітрям, дихати стало легше. На порозі постав уже знайомий – стрункий, засмаглий, франтовитий майор, який, педантично виконуючи свої поліційні обов’язки, все ж подавав очевидні ознаки симпатії та офіцерської толерації.

Та зараз він був понурим, засмага робила його старим, козирок кашкета нависав аж над очима. Він винувато схилив голову, щоб не дивитися мені в очі, і я вийшла з кам’яного мішка.

Зараз оголосять…

Не забути випустити в залі суду мого соратника Павутю. На підвіконня.

Щоб не розтоптали.

– Хаму Батию запопадливі євнухи подадуть дублерку з ясиру, і він не помітить підміни; ти віриш, що він поклав своє тяжке око саме на тебе? Жде. З підзорною рурою виглядає на ґанку свого палацу. Нервується, чи ти приїдеш. Чи тебе привезуть. На позолоченім фаетоні з двома білими огирями. – Богдан уже трішки заспокоївся після Касиної істерики, гамсеління її красивими кулачками подушок на ліжку, конвульсивних здригань, покликів мами.

Думав, буде довше і болючіше. Стихла. Схлипує і судомно здригається. Варто зараз сісти біля неї на ліжко, втерти сльози, обняти, поцілувати прохолодним, транзитним поцілунком…

Ні, неправильно зрозуміє, шмагоне по обличчю, а тоді – знову ридання, кликання мами. Хай охолоне.

Богдан вийшов зі спальні у кімнату, увімкнув електрочайник, що швидко захурчав, заздригався на журнальному столику. Залив окропом чайну потеруху в склянці, накрив її старою міліцейською газетою «Спокій народу». Най запариться та осяде.

Він любив цю норовисту, з гострим гонором, козу-дерезу. Він уздрів її ще в день, коли першокурсників посвячували в курсанти. Їх вперше одягли у форму, якою вони тішились і милувалися, не відаючи, як ця одіж обридне вже через рік-півтора. Форма робила всіх однаковими (вони її ще не перешивали, не приталювали, не підкорочували спідничок). На багатьох кітелі, штани, спідниці мішкувато висіли. Його молоде аспірантське око виділило, виокремило одну, з обличчя якої зіходило якесь урочисте, пронизливе світло і весняна теплінь. Вона весь час усміхалася, здавалося, що якомусь щасливцеві заадресована та посмішка. Та йому не вдалося впіймати її погляду.