Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Послати її у відставку – це самогубство, скаже кожен політолог. Вона з опозиційного трампліна відразу стає Президентом.

Треба було не слухати ні Ксені, ні Людки. Приласкати Янку, приспати пильність, загарантувати їй прем’єрство в моєму новому уряді, змусити погасити президентські амбіції. Я б перемагав у першому турі і вже приймав би поздоровлення. А її прем’єрство… Знайшов би вихід, щоб якось знешкодити її, зробити камерною. Чи, може, однокамерною?

Все! Маємо те, що маємо, сказав Перший і пішов підтримувати її. Мене він не любить. Заздрить, бо я зробив для України набагато більше, як він. Повернув її обличчям до Європи, вже не кажу, що саме я відновив їй справжнє обличчя. І не моя вина, що малороси цього не зрозуміли й отак паскудно образили мене. За що? Тепер Янка таки вирве перемогу в Алігатора – і мені хоч проси політичного притулку.

А в кого?

В Барака, чи в Мубарака?

В Алієва?

Каддафі?

Назарбаєва?

У Молдові чи Придністров’ї?

Чи в Румунії за Зміїний острів?

Хіба що в Нодара…

Чи, може, ти, свята Покрово, заховаєш мене під своїм омофором тут, в Україні, до кращих часів?»

Уповаєш до мене? Відповім:

«І я бачив престола великого білого, і Того, Хто на ньому сидів, що від лиця Його втекли земля й небо і місця для них не знайшлося.

І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулася інша книга, – то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми.

А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне.

І бачив я небо нове й нову землю, перше-бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було.

І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого.

І почув я гучний голос із престолу, який кликав: “Оце оселя Бога з людьми. І Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і сам Бог буде з ними, і Бог кожному сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося”».

Так казав боголюбець Іван Богослов. Так сказав він і про тебе, рабе Божий Павле. Вчора іще всесильний, а сьогодні – повержений.

І сказав ще. Тобі сказав:

«Не запечатуй слів пророцтва цієї книги. Час-бо близький!

Неправедний хай чинить неправедність ще, і поганий хай ще опоганюється. А праведний – хай ще чинить праведність, а святий – хай ще освячується!

Ото незабаром приходжу, і за Мною заплата моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його.

Я альфа й омега. Перший і останній, початок і кінець.

Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя і ввійти брамами в місто!

А поза ним будуть пси і чарівники, і розпусники, і душогуби, й ідоляни, і кожен, хто любить і чинить неправду».

Так відповідає тобі Іван Богослов. Після тебе будуть гірші часи. Набагато гірші. А вже потім, через одного, будуть кращі, повержений рабе Божий Павле. І в цьому твій великий гріх. Не поглиблюй його.

Павло вкинув у камін оберемок передвиборних кольорових листівок на глянсованому папері, і вогонь підскочив бузковим полум’ям, від якого обличчя Президента взялося темною синявою, але все одно залишалося красивим, хоча і гіршим, як на портретах, що вже останню ніч висіли в кабінетах чиновників по всій державі. Завтра знімуть, подумав він.

Всіма видами і розмірами його зображень у рамцях завалені комори державної дачі. Їх часто брали водії, прислуга, охоронці. Заради дорогих рамок, а паперове зображення таємно спалювали. Він любив свої портрети (особливо у школах та сільрадах, не знав, чому саме тут любив їх, мабуть, тому, що думав: це щиро) і кольорові, і чорно-білі, якби довідався про такий злочин – покарав би за наругу над національними символами. Не траплялося.

Нарешті зателефонувала Ксеня. Голос у неї був бадьоренький, ніби й не сталося катастрофи, що знову поведе націю на манівці.

– Отже, Павле! Не розпускай нюні. Настав час одсікати їй хвоста! Негайно! Я довідалася через людей у її оточенні: вона володіє інформацією про колекцію українських раритетів. Розтрубить на увесь світ. Я знаю: її мета – перекреслити твої заслуги. Нахабно викинути тебе з української історії… У неї в руках є розпорядження Людмили про вилучення колекції з музейних фондів. Треба знищити оригінал розпорядження! Я б дала Людмилі вказівку, але вона не відповідає на дзвінки. Знайди її. Ти ж іще Президент, а вона – керівник твоєї канцелярії.