Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

– Хіба це головне сьогодні, Ксеню? Україна гине, а ти про якусь колекцію, якою займалася Людмила, без мене. Україна, Ксеню, переходить у власність Кобрі… От де трагедія. І не говори зайве по телефону. Нас уже можуть прослуховувати. Як колись прослуховували Другого.

«Антось за роки нашої любові пробудив таку пристрасть у мені, що жити, не відчуваючи його біля себе, в собі, не могла. Після його арешту світ перевернувся і тікав, тікав, тікав від мене. По стежці до ставка… За ставок… У синюще небо над моєю головою і над моїми Городищами, а може, і над моєю Україною…

Життя закінчувалося. Ні, я існую й існуватиму ще довго, бо маю міцне здоров’я і сильну мамину генетику. Але перебуватиму вже в іншому світі. Без кольорів, без паморочливих пристрастей, без тремтіння душі і солодкої знемоги тіла… Городища мені цього не дадуть. Бо – не має саме. Принаймні зараз. А пізніше воно мені вже не потрібне…

Тричі їздила до в’язниці в сусідньому Піщанському районі. Раз таки підкупила начальника тюрми, щоб дозволив нам побачення в окремій кімнатині убогого в’язничного готелю.

Ми таки встигли, хоч і похапцем, хоч і знали, що за нами стежить холодне око відеокамери. Антось божеволів від щастя, обціловував мої порепані від сільської роботи руки, злизував піт на спині, а тоді нестримно ридав, повторюючи: «Матка Боска! Матка Боска! Єзус свєнтий! Чого ти покинув мене, Господи?!»

Добираючись до Городищ, на задньому сидінні порожнього автобуса, я дала волю сльозам.

І сказала собі: поїду ! Поїду рятувати Антося. У мене є мій Президент! Скажу все, як є. Павло може одним змахом пера помилувати Антося. Павлові легше відпустити на волю Антося, як мені провести репетицію жіночого хору в клубі. Поїду! Я ж Павла ніколи нічим не турбувала і нічого в нього не просила.

Ні, одного разу… Але не з моєї вини. Я переконала малу Ясю, що її батько загинув на війні в Афганістані і там похований. А хтось нашепотів їй, другокласниці… про живого батька, котрий саме приїхав з вагітною на останніх місяцях дружиною, генеральською дочкою Ксенею до родини у Городища… Мале перестріло Павла біля ставка і попросило купити їй шкільного ранця та кеди. Він дав їй сто новеньких гривень із Тарасом Шевченком, але попередив: «Допомагаю, як сусідці. Городищенські теревені викинь з голови…»

Я винна. Зозла висварила Ясю, навіть хотіла перекинути купюру через паркан. Але охолола, мій «капітал» із конкурсу краси згорів. На городищенську «Ощадкасу» почепили велику колодку. Я три місяці не отримую платні, мама – пенсії… Мусила взяти… Не на ранець і кеди на рапатій підошві (саме такими Яся марила, і щоб на ранці світилася люмінесцентна смужка), а заплатити за світло, купити книжки для другого класу, хоч пару колготок, хліб, сіль, сірники… Мусила взяти.

Але я особисто ніколи нічого не просила в нього. А тепер попрошу. Повернути мені Антося. Завтра їду!»

Людмила розбудила запухлого, п’яного, як чіп у винній бочці, Артема – керуючого управлінням господарськими справами. Він заснув у відпочивальні свого розкішного кабінету з вмурованими сейфами, що мають кодові замки. Ніхто достеменно не знає, що він там переховує. Відповідав: «Повітря свободи з часів Майдану».

Люд-Кар хлюпнула йому в обличчя води з холодильника, той замотав головою, як при нападі ґедзів, нарешті впізнав Людмилу:

– Помацай камін. Ще гарячий від спалених паперів.

– Найкраще було б запалити кабінет, а то й усе твоє управління. Разом з тобою.

Артем влив собі вісімнадцятилітнього «Chivas’у», розвів содовою, вкинув кілька кубиків льоду і жадібно випив, проковтнувши й льодинки.

– Весь компромат, що міг дістатися окупантам, – знищено! Вогнем! І попіл буде розвіяно.

– Навіть якщо оригінали спалено, я хочу мати хоча б список моїх особистих письмових розпоряджень. Акції горілчаних та нафтопереробних заводів. Газові і нафтові свердловини. Золоте родовище. Земля. Держрезерв. Агрофірми. Птахофабрики. Гранкар’єри… Все-все дай мені до середини дня. Якщо Артур і наш Проповідник не домовляться між собою про ненапад – я відповідати за царські апетити Павла, його родини і твої – не хочу. І не буду. Хутчіш протверезюйся! Тоді подарую тобі, що хапонув… Без мого дозволу… А я дещо знаю, Артеме.

«Три ночі мучилася на столичному залізничному вокзалі. За мною вже стали стежити міліціонери. Виходила на вулицю, на холод, щоб розігнати сон і перейти до іншої зали, якщо там знайдеться вільне крісло.

Вокзал вимитий, відремонтований, чистенький, славно умебльований, в туалеті можна вмитися, навіть підмитися і причепуритись перед дзеркалом, правда, за гроші.