Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Він запалився, коли ця пахуча ружа вперше зайшла до нього в кабінет два роки тому, але потім кудись зникла, і він про неї забув. А оце знову появилася, як блискавка. Налилася жіночним дурманом, солодкою хіттю, дідько його знає чим іще. Богиня!

«Я не могла зізнатися йому, що маю лише три карбованці на проїзд до Городищ. Більше в мами не було, а в Кабаськи брати не хотіла. Тому завтра приїхати по студентський квиток не зможу. А що вже думати про конкурс та вбрання?…

Треба було якось вийти із ситуації. Я й сказала:

– Ніде ночувати мені в Тульчині, то приїду по квиток наступного тижня.

– Є де ночувати, Настуню. Є! – він ніби й чекав цього і зрадів. – У нас, а тепер вже і в тебе, під Кинашівом є маленька база відпочинку. Я там ночую. Не бійся, моя студенточко… Я за тебе відповідаю».

Настуня злякалася себе самої: цей худорлявий, вродливий, з першою легенькою просивиною мужчина сліпив їй очі. Вона навіть на мить уявила себе у його цупких обіймах, поруч, у ліжку зі свіжими, пропахлими вітром простирадлами, пухкими пуховими подушками… Відчула, як по жолобку спини прокотилися крапелинки гарячого поту. Злякалася ще більше, облизала пошерхлі губи:

– Шановний Антоне Броніславовичу, рада б душа до раю, та гріхи за поділ тримають… Маленька дитина і ревнивий чоловік… Я не попередила… Відпустіть… Я ж лишень починаю вчитися…

«Розумака! Відпустив.

Наступного разу я можу і не вистояти. Два роки після пологів ніхто й не торкався мого тіла… У сні Павлуньо іноді… Нестерпно…»

Повторюючи «Тільки не ти!», він манжетом сорочки зачепив старовинний золотий келих, заливши кілька, ще не підписаних указів на журнальному столику з інкрустованою стільницею. Порожня китайська чашечка від кави скотилася на килим і не розбилася. Він зозла наступив на неї черевиком і розчавив. На щастя!

Мобілка виспівувала «Тбілісо» і підскакувала на письмовому столі, але Павло закашлявся, сіпаючись і хапаючи широко роззявленим ротом повітря. Надибав рукою надпиту пляшку мінералки «Набеглаві» і заковтав її з горлечка. Полегшало. Телефон стих, і це трішечки втішило Президента: не готовий зараз до розмови з Нодаром.

«У нього національно свідомий народ, зріла, консолідована довкола Нодара нація… Йому добре, а тут – рясні плоди майже чотирьохстолітнього рабства… меншовартість… атрофія етнічної пам’яті та свідомості… Тобто не додана, а віднята патріотична вартість… крайня хата в селі… маленькі роси… безхребетна інтелігенція, на яку я, наївний, розраховував найбільше… національно недорозвинуті гетьманчуки, прислужливі козачки, а не бойові козарлюги, генерал-губернатори, секретарі цека, президенти (до мене! До мене! А тепер уже – після мене? Після мене?). Алігатор чи Янаконда? Артур чи вона? Крокодил чи змія? Тепер тільки хтось один із них. Уже без мене. Хто? Хто-о-о-о?

Алігатор! Тільки на його тлі я ще більше виросту в очах моєї нещасної нації!

Посли, мабуть, вже одбили депеші у свої міністерства про результати виборів в Україні. У Москві танцюють «польку-бабочку» – на Красній площі.

Нодар знає результат від свого посла Ґріґола і не вірить…

Барак знає. Йому це до «барака». Як і Мубараку.

Меркель Ангелка, майже ангел, вже знає.

Саркозі ця інформація до його французької дупи.

Бацька потирає руки…

Не поспішайте, панове, це – попередні результати, дуже попередні. По-пе-ре-дні! Хоча я розумію: між мною і ними двома – прірва, не перескочити. Вже розумію. Не перескочити і стрибунові в довжину. Ні у висоту. Факт доконаний».

Павло ще раз наступив на друзки від кавової чашки, вони захрустіли під підошвою, як поламані кісточки якоїсь маленької пташки.

– Люд!!! Каррр!!! Терміново зв’яжи мене з Алігатором! Зв’яжи нас! У нього секретна мобілка! – пальнув у слухавку Павло і шумно сів у шкіряний фотель з таким розмахом, що мало не перекинувся навзнак.

Павло ніжно окинув поглядом свій великий, два на півтори метри, портрет «Президент із булавою» роботи Ростислава Вухналика, недавно удостоєного звання Народного художника України». Талановита робота, вкотре подумав він. Написано з талантом і любов’ю.

«Всі розуміли, що першим Президентом після майже сотні літ комуністичного свавілля оберуть коміка. [8] Так у політичному середовищі стали називати комуністів після відновлення незалежності України. Не було на те ради. Навіть я голосував за нього. Другим був великий майстер інтриг, денаціоналізований технократ, але повірив у мене, взяв до своєї команди. Підставив мені своє рамено. Я навіть по-дурному, під настрій, публічно визнав його своїм духовним батьком, хоч насправді і боявся його, і ненавидів. Отож я – перший, якого чесно возніс сам простолюд!