Джон Фаулз - Маг

На звороті трьох останніх аркушів написано казку.

ПРИНЦ І ЧАРОДІЙ

Жив собі колись юний принц. Він вірив геть у все. Ось тільки не йняв віри, що є на світі острови, принцеси і Бог. Король, принців батько, ствердив, що таких речей нема й не може бути. Син не перечив, бо ж у королівстві не було ні островів, ні принцес, та й Бог не давав про Себе знати.

Але якогось дня принц утік із палацу й помандрував до сусідньої держави. У ній — диво дивне — з кожного місця на узбережжі було видно острови з чудними бентежливими створіннями, яких він і подумки не посмів назвати. Поки юнак шукав човна край моря, з’явився хтось зодягнений у парадний вечірній костюм.

— Це справжні острови? — спитав принц.

— Авжеж, справжні, — відповів прибулець.

— А що це за чудні бентежливі створіння?

— Це справжні, достеменні принцеси.

— Якщо так, то, мабуть, і Бог є на світі! — вигукнув юнак.

— Є. Бог — це я, — вклонившись, мовив чоловік у вечірньому костюмі.

Юний принц тут же рушив додому. Добирався так швидко, як тільки міг.

— Ось ти й повернувся, — сказав його батько, старий король.

— Я побачив острови та принцес. І Бога теж побачив, — докірливо проказав принц.

Король і оком не моргнув.

— Немає справжніх островів і принцес. І справжнього Бога теж немає.

— Але я ж їх бачив на свої очі!

— Скажи-но, в чому був Бог.

— У вечірньому вбранні.

— А чи не закотив він рукави фрака?

Принц згадав, що таки закотив. Король усміхнувся.

— Та це ж шати чародія. Одурив він тебе.

Тож принц знову подався до сусідньої держави. На тому самому узбережжі, на тому самому місці він зустрів того самого чоловіка у вечірньому костюмі.

— Мій батько-король сказав мені, хто ти такий, — сердито озвався принц. — Тобі вдалось ошукати мене. Вже не вдасться. Знаю, що острови та принцеси не справжні, а ти не Бог, а чародій.

Чоловік з узбережжя усміхнувся.

— Не я тебе ошукав, хлопче. У королівстві твого батька безліч островів і принцес. Але він тебе заворожив, тому й не бачиш їх.

Принц задумався. Тоді пустився додому. Прийшовши до батька, подивився йому у вічі.

— Тату, чи правда, що ти не справжній король, а тільки чародій?

Король усміхнувся й закотив рукави.

— Так, сину. Я тільки чародій.

— Отже, той, що на узбережжі, — Бог.

— Ні. Він теж чародій.

— Але я хочу знати правду. Те, що є насправді, а не під впливом чарів.

— Нема іншої правди, крім чарів, — відрік король.

Засумував принц, затужив.

— Накладу на себе руки, — сказав він.

Отож король викликав чарами смерть. Стала вона у дверях і поманила пальцем принца. Він задрижав. Згадав острови — прегарні, та несправжні; згадав принцес — хоч несправжніх, зате прегарних.

— Гаразд, — промимрив принц, — якось перетерплю цю біду.

— Ось і ти, сину, — відповів король, — помалу стаєш чародієм.

Підозрілі ці «циркуляри». Таке враження, що їх надруковано одного й того самого дня. Та й вірші написано одним і тим самим олівцем, з однаковим натиском, немовби навмисно й за одним махом. Годі повірити, що ці розпорядження й інструкції слугували для чогось практичного. А ця Ластівка… «Справа досі делікатна». «Відтепер у розмовах з об’єктом уникайте згадок про неї»… Мабуть, це якась призначена для мене несподіванка, якийсь епізод, що не випало реалізувати. Значно простіше з віршами та епістемологічною казочкою, їх мета цілком прозора. Звичайно ж, Кончіс і його підлеглі не могли бути певні того, що я вломлюся в Окоп. Либонь, такі підказки розсіяно по всій садибі «Бурані» — з розрахунком, що я щось та й знайду, нехай тільки мізерну їх частину. Те, що на ці записки я натрапив інакше, ніж на виставлену напоказ підказку, додавало їм переконливости. Хоча могли бути й оманою, як і решта запропонованих мені досі ключів до загадок.

Я марную час. Хоч що тут знайду, воно не прояснить, а тільки затемнить картину. У тому-то й суть казки. Вдарившись у завзяті пошуки, я поставився до подій цього літа як до кримінального роману. Ну а сприймати життя як детектив, як об’єкт слідства, вистежування й арештування — це така сама далека від дійсности (вже й не кажучи про поезію) річ, як вважати кримінальний роман найважливішим жанром літератури, а не одним із другорядних.

Побачивши на Муці гурт людей, я, всупереч усьому пережитому, злинув духом, а коли з’ясувалося, що це звичайні відпочивальники, розчарувався. Мабуть, почуваю найбільший жаль до Кончіса не за те, що той коїв неподобства, а за те, що припинив коїти.