Джон Фаулз - Маг

— Побачимо. Раз уже… — я повів рукою навколо себе. — Тільки заради цього.

— Bien [247] Добре (франц.). .

Мавроміхаліс мовив це доволі теплим тоном і обійшов стіл, щоб потиснути мені руку. Навіть по плечі поплескав, як ото робив Кончіс, коли хотів показати, що вірить на слово.

А тоді прудко, сягнистим кроком попростував до дверей.

Ось так мене й потурили. Щойно він вийшов, я знову переповнився злістю. Знову не здобувся на те, щоб ударити нагайкою. Не жаль покинути школу. Годі й уявити, щоб я животів тут ще цілий рік, переконував себе, що на острові нема вілли «Бурані», й порпався в прокислих спогадах. Але покинути Фраксос, світло, море… Я повів оком понад оливковими гаями. Виїхати звідси — це все одно, що втратити руку чи ногу. Скандалити справді не варто, це нічого не дасть. Хай там як, а на острові я вже ніколи не житиму.

За якусь хвилину я принукав себе пакувати валізи. Із канцелярії мені принесли чек і адресу афінської транспортної аґенції, до якої належало звернутися, щоб узяти квиток до Англії. Ополудні я востаннє вийшов шкільною брамою.

І попрямував до оселі Патареску. На порозі стала якась селянка. Пан лікар поїхав на Родос, повернеться за місяць. Я рушив до будинку на пагорбі. Постукав у хвіртку. Ніхто не вийшов, на воротах висіла колодка. Тоді я через село добрався до старої гавані, до таверни, де колись зустрівся зі старим барбою Димітракі. Як я й сподівався, Георгіу допоміг мені винайняти кімнату в одній із сусідніх хат. Я послав хлопця з рибальським візком, щоб привіз мої речі, а сам перекусив хлібом і оливками.

О другій годині, під пекучим сонячним промінням, я поліз крізь колючі хащі на хребет острова. Взяв із собою ліхтар, ломик і лучкову пилку. Пообіцяв не скандалити, але про відмову від слідства нічого не сказав.

До «Бурані» я дістався о пів на четверту. Лазівку в огорожі залатано, поверх брами натягнуто колючий дріт, а табличку «Зала очікування» покрито іншою — з грецьким написом «Приватна власність, входити суворо заборонено». Однак через огорожу було легко перелізти. Я не встиг цього зробити. Почув чиїсь голоси з-за лісу, з Муци. Сховавши в кущах інструменти та ліхтаря, я знову забрався на пагорб.

Обережно, як кіт на ловах, я спускався стежкою, поки побачив пляж. До нього причалив каїк. Приплило шість осіб — не острів’ян — у барвистих купальних костюмах. Два чоловіки схопили дівчину, потягли по жорстві й вкинули у воду. Дівчина верещала, гримів транзистор. Я підібрався трохи ближче, сподіваючись, що впізнаю когось із давніх знайомих. Але ні. Криклива купальниця була невисока й смаглява — пересічна грекиня. Їй товаришували дві товсті жінки, чоловік років тридцяти і ще два, старші за нього. Нікого з них я раніше не бачив.

Ззаду мене долинули кроки. З каплички вийшов босоногий рибалка у рваних сірих штанах, власник каїка. Я спитав, кого він сюди привіз. Афінян — пана Сотіріадеса з родиною. Вони щоліта приїжджають на острів.

А чи багато людей зі столиці тут відпочиває? Багато, дуже багато. Рибалка тицьнув пальцем на пляж. За два тижні там стоятиме десять-п’ятнадцять каїків, а людей буде більше, ніж води в морі.

Бурані захворів на многолюддя — ось для мене й остаточна причина покинути острів.

На віллі не було чого робити: замкнуто всі двері й зачинено всі віконниці. Перелізши через яр, я дійшов до Окопу. Ще раз помилувався, як спритно замаскували вхід, підняв люк і забрався в темну трубу. Внизу засвітив ліхтаря, поставив його на підлозі й поліз назовні по знаряддя. Довелося наполовину перепиляти засув на дверях першої бічної кімнати, поки він переламався під натиском лома. Взявши ліхтаря, я відкинув засув, штовхнув масивні двері й опинився в північно-західному куті прямокутного приміщення. Переді мною манячили дві замуровані амбразури з вентиляційними решітками, крізь які сюди надходило повітря. Під північною стіною стояла довга вбудована шафа. Під східною — два ліжка, двоспальне й односпальне. Столи і стільці. Три крісла. Підлогу застелено грубим домотканим килимом поверх повсті. Три стіни побілено, тож кімната, хоч і без вікон, справляла не таке гнітюче враження, яке поставало за її дверима. На західній стіні, над ліжком, велика фреска зображала тирольський танець. Селянин у шкіряних штанцях і дівчина. Її спідниця підбилася вгору й оголює ноги понад квітчастими панчохами. Кольори досі яскраві. Або добре збереглись, або їх освіжили.

У шафі висіла добра дюжина костюмів для Лілі й десь вісім копій для її сестри. Кілька уборів я бачив уперше. В шухлядах лежали старомодні рукавички, сумочки, панчохи, капелюшки, ба навіть старосвітський полотняний купальник у комплекті з там-о-шантером — по-дурнуватому прикрашеним стрічками беретиком, що ввійшов у моду на початку двадцятих років.