Джон Фаулз - Маг

Сидячи за столом, я вдивлявся в її обличчя, в пасмо волосся, прихоплене вітром до чола. Вітер і пасмо зупинилися — мить досі триває, хоч і відійшла в небуття.

Мене знову огорнув смуток. Не брав сон. Сховавши в шухляду листи та світлини, я вийшов надвір і пішов уздовж берега. Далеко на півночі, по той бік водяної гладіні, горіли зарослі. Рубінова рвана смужка пропалювала собі дорогу через гору. Подібна вогняна нитка проїдала мою душу.

Хто я? Що я таке, нарешті? Майже вичерпне означення дав колись Кончіс: не що інше, як геометрична сума незліченних хибних кроків. Відкинувши фройдівську тарабарщину на суді, таки треба визнати, що я ще змалку намагався обернути дійсність вимислом і відмежуватися від життя. Завжди поводився так, ніби хтось спостерігає мене й ставить оцінки за поведінку. Мав Бога за романіста й звертався до Нього як дійова особа, наділена спроможністю догоджати, чуттям не випадати з поля зору й здібністю перелицьовуватися так, як цього, на мою думку, бажає сам автор роману. Я створив і виплекав себе самого — п’явкоподібну видозміну Супер-Еґо, і ось вона відібрала мені всю свободу рухів. Замість щита стала хомутом. Утямив я це не в пору — на цілу смерть запізнився.

Сидячи на узбережжі, я чекав, поки над сірим морем розвидниться.

Нестерпно самотній.

Чи то через особливості мого характеру, чи то через похмільні наслідки оптимізму, навіяного мені за методом Куе [240] Еміль Куе (1857–1926) — французький психолог і фармацевт, який запровадив метод психотерапії, базований на самонавіюванні. під час останнього наркотичного сну, я западав у дедалі похмуріший настрій мірою того, як на обрії світало. Усвідомлював, що не доможуся правди, бо не маю ні доказів, ні свідків проти такого завзятого любителя логіки й логістики, як Кончіс. Либонь, він заздалегідь подбав про безпечні шляхи відступу, зваживши на ризик того, що я можу звернутися до поліції. У такому разі він, природно, мав би разом з усією «трупою» втекти з Греції. Тоді нема кого й допитувати. Гермес, мабуть, ще менш замішаний у ці справи, ніж мені видається. Ну а Патареску ні в чому не признається.

Єдиний можливий свідок — це Деметріадес. Та й то навряд. Мені так і не вдалося загнати його на слизьке й домогтися зізнання. На самому початку він справляв враження наївного невиннятка, а тим часом слугував головним джерелом інформації про мене, ще перед тим як я вперше вибрався до «Бурані». Судячи з наших розмов про учнів, Мелі не бракувало спостережливости й певної проникливости. Особливо коли треба було відрізнити працьовитих зубріїв-товчіїв від здібних лінюхів. А тепер мене охопив гнів на саму думку про його докладні рапорти Кончісу. Запраглося помститися — кулаками. Хай уся школа побачить, що я розгнівався.

Я не пішов на перший урок. Приберіг на сніданок своє ефектне повернення до школи. Щойно я ввійшов, у їдальні запала мертва тиша, як ото на ставку з розрахканими жабами, коли в нього кинеш камінь. Звичний гомін поновився десь за хвилину. Кілька учнів вишкірялося. Викладачі видивлялися на мене так, ніби я скоїв якийсь страхітливий злочин. Деметріадес снідав у далекому кінці зали. Я рушив туди. Йшов прудко, щоб цей негідник не встиг зорієнтуватися. Той уже був підвівся, але вмить утямив, на що заноситься, і знову сів, як перестрашений Петер Лорре [241] Петер Лорре (Ласло Левенштейн, 1904–1964) — угорський, німецький і американський кіноактор. Прославився в характерних ролях негідників. . Я навис над ним.

— Встань, паскудо.

Спробувавши усміхнутися, Деметріадес стенув плечима й глянув на хлопчика, що сидів поруч. Я повторив наказ — гучно, по-грецьки, ще й додав популярну в Греції лайку:

— Встань, мандовошко бордельна.

Знову мертва тиша. Деметріадес побуряковів і втупився у свою улюблену ранішню страву — политий медом хліб, вимішаний з молоком. Вхопивши цю тарілку за край, я вихлюпнув її в обличчя Деметріадесу. Все потекло по сорочці й дорогому піджаку. Мелі зірвався на ноги й став похапцем скидати з себе пальцями липке місиво. Люто, як ображена дитина, зиркнув на мене спідлоба, а я загилив йому кулаком туди, куди й хотів, — попід праве око. Мені далеко до боксера, але удар вийшов добрячий.

Усі як один схопилися з місць. Чергові закликали до порядку. Вчитель фізкультури, підбігши, заламав мені руку, але я буркнув, що вже більше не буду. Деметріадес стояв, затуливши очі долонями, — карикатура на Едіпа. І раптом кинувся на мене. Стусався і дряпався, як стара баба. Той самий учитель, а він гордував Деметріадесом, виступив з-за мене й ухопив його за зап’ястки. Я відвернувся й попрямував до виходу. Деметріадес скиглив щось незрозуміле. Мабуть, лаявся. У дверях я попросив чергового принести чашку кави до моєї кімнати. Там я сів і став чекати, що буде далі.