Джон Фаулз - Маг

Спершу мені кортіло вломитися також у віллу й там дати волю помсті. Але раптом цей намір видався дріб’язковим і підлим. Ще й малодійовим. Я ж і досі не відмовився від помсти, а тепер уже зміркував, як її здійснити. Еге ж, мене потурили із школи. Але ніхто не заборонить мені повернутися на острів влітку наступного року. А тоді побачимо, хто сміятиметься останнім…

Вибравшись з Окопу, я подався до вілли. Наостанок пройшовся під колонадою. Звідси забрали шезлонґи, навіть дзвіночок. На грядках пожовкло й зсохлося огіркове огудиння. Не стало Пріапа.

Я пройнявся смутком по минулому, теперішньому й майбутньому. Тинявся отут не тільки задля того, щоб розпрощатися з пережитим. Я ще мав якусь надію зустріти когось із знайомих дійових осіб. Не знав, як поводитимусь, якщо таке станеться. Не знав, що робитиму, коли опинюся в Афінах. Не знав, чи захочеться мені повернутися до Англії. Не знав, як жити далі. Знову в мене той самий стан невизначености, як тоді, після університету: знаєш тільки те, чого не хочеш робити. Відтоді в моєму виборі покликання мало що змінилося. Визріла тверда постанова — ніколи й нізащо не вчителювати. Краще вже бути сміттярем, аніж викладачем.

Передо мною простяглася порожнеча без почуттів. Після символічної смерти Лілі й справдешньої смерти Алісон я вже ніколи й нікого не зможу покохати. Дезінтоксикація пішла на користь, але біда в тому, що розчарування від невдачі з Лілі виродилося в розчарування самим собою. Постало прикре й невідчіпне передчуття, що Лілі псуватиме всі мої стосунки з жінками, стоятиме контрастним привидом за кожною моєю симпатією з ознаками несмаку й дурости. Тільки Алісон могла б прогнати цього привида. Згадалася полегша, яку я відчув у Монемвасії та на палубі пароплава, що підпливав до Фраксосу. Тоді звичайнісінькі речі видавалися прекрасними й жаданими — носіями чудесної буденности. Таку саму рису я міг би раніше відкрити і в Алісон. Її особливий дар і рідкісний талант полягали у звичайності, природності й передбачуваності. Кришталеве ядро незрадливости. Пошана до всього на світі, якої зовсім не відчувала Лілі.

Я загубився в житті, безкрилий і обважнілий. Немовби мене на мить оточила й одразу ж покинула зграйка дивовижних крилатих істот. Вільні й загадкові, вони відлетіли, промайнули співочими птахами, залишивши по собі тишу, вичерпану голосами.

З-понад затоки долинали надто вже звичайні голоси — крик і регіт. Тривала гучна забава. Теперішнє роз’їдало минуле. Скісні промені сонця пробивалися крізь крони піній. Наостанок я рушив до статуї.

Величний, дужий і спокійний, Посейдон стояв, нахилившись над своїм божественним морем. Правічна незглибима Еллада, прозора й безстрашна, країна полудневої таїни. Мабуть, ця статуя й була осердям Бурані, його пупом-омфалосом. Не вілла, не Окоп, не Кончіс і не Лілі, а саме ця мовчазна постать — милостива й всемогутня, хоча й нездатна втручатися дією та мовою. Здатна тільки існувати й узаконювати.

Зупинившись в афінському готелі «Ґранд-Бретань», я зразу ж зателефонував до аеропорту. Мене з’єднали з відповідним відділом. Слухавку взяв чоловік.

Та ні, такого прізвища він не знає. Я повторив по буквах. Спитавши, як мене звуть, він попросив хвилиночку почекати.

Чекати довелося добру хвилину. Нарешті я почув жіночий голос із грецько-американським акцентом. Як у тієї дівчини, що чергувала, коли ми зустрілися з Алісон на летовищі.

— Прошу сказати, хто ви.

— Її знайомий.

— Ви тут живете?

— Так.

Запала мовчанка. Зрозуміло. Кілька годин я гарячково плекав цю крихітну надію. Мій погляд завмер на потертому зеленому килимі на підлозі.

— Хіба ви не знаєте?

— Про що?

— Вона померла.

— Померла?

Мабуть, у моєму голосі не відчувалося здивування.

— Минулого місяця. В Лондоні. Я гадала, що всі вже про це довідалися. Зажила надмірну…

Поклавши трубку, я ліг на постіль і задивився на стелю. Довго набирався сили зійти вниз і розпочати пиятику.

Вранці я вибрався до Британської ради. Сказав там своєму кураторові, що довелося звільнитися «з особистих причин», і, не зламавши слова-півслова, даного Мавроміхалісові, натякнув, що не варто посилати людей у таку глушину. Мій співрозмовник хибно витлумачив цей натяк.

— Я не кохаюсь у хлопчиках. Причина інша, — сказав я.

— Шановний колего, я не те мав на увазі. Їй-бо.

Зніяковілий куратор пригостив мене сигаретою.

Ми побалакали про самотність, про життя на островах. Він понарікав на посольських службовців. Ці бевзі ніяк не втямлять, що Британська рада їм не підпорядковується. Насамкінець я ніби між іншим поцікавився, чи не чував він про такого собі Конхіса. Не чував.