Джон Фаулз - Маг

— Вам не можна туди заходити.

— Гаразд. Але мене теж не завадило б підбадьорити.

Джун завагалася.

— Тільки пообіцяйте повернути назад, як тільки я попрошу.

— Згода.

Ми звелись і зійшли до освітленого зірками Посейдона. Щойно дійшли до нього — виявилося, що ми не самі тут. Джун і я завмерли. Кроків за тридцять від нас, з-за кущів, що росли на нижньому, зверненому до моря краю поляни, виступила біла постать. Перед тим ми розмовляли дуже тихо, й навряд чи нас могли б підслухати на такій відстані, а однак розгубились.

— Хай йому біс, — шепнула Джун.

— Хто це?

Вона схопила мене за руку й змусила відвернутися.

— Це наш любий наглядач. Не звертайте на нього уваги. Залишу вас тут.

Озирнувшись, я придивився. Чоловік у білому лікарському халаті. Наче санітар. На обличчі якась темна маска, годі розрізнити її риси. Стиснувши мені руку, Джун подивилась у вічі — так само прямо й відверто, як і її сестра.

— Я вам беззастережно вірю. І ви нам вірте, будь ласка.

— Що тепер буде?

— Не знаю. Не зачіпайтеся з цим цербером. Ідіть до вілли, та й по всьому.

Підступивши на крок, Джун притягла мене до себе, цмокнула в щоку й зразу ж попрямувала до білого халата. Коли вже підходила до нього, я рушив услід. Мовчки відступивши вбік, чолов’яга в білому пропустив її в пітьму між деревами й зразу ж загородив собою прохід у хащах. І тут я зазнав ще більшого шоку, ніж тієї миті, коли зауважив цього наглядача. Зблизька виявилося, що на ньому немає маски. То був негр — кремезний і високий, десь на п’ять років старший, ніж я. Він стояв і безпристрасно видивлявся на мене. Я спинився за якихось десять футів від цього здорованя, а той виставив руки поперед себе — застеріг, що ходу немає. Було видно не чорнющу — просто чорну шкіру, гладке обличчя й зіркі очі, блискучі, як у тварини, що пильнували за всіма моїми рухами й передбачали їх. Невимушена й водночас напружена поза, як у боксера.

— У шакалячій масці ти гарніший, — сказав я, зупинившись.

Він ані не поворухнувся. З-за його плеча з’явилось обличчя Джун — стривожене й благальне.

— Ніколасе! Повертайтесь додому. Будь ласка. — Я перевів погляд на негра. — Він не може говорити. Німий, — пояснила вона.

— А я гадав, що чорні євнухи вимерли разом з Оттоманською імперією.

Вираз на темному обличчі анітрохи не змінився. Здалося, що наглядач не зрозумів моїх слів. Але за якусь мить він склав руки на грудях і розставив ноги. Видно, хотів, щоб я напав перший, а мені таки кортіло кинути йому виклик.

Буде так, як вирішить Джун. Я глянув на неї.

— Ви в безпеці?

— Так. Ідіть, будь ласка.

— Я почекаю біля пам’ятника.

Кивнувши, вона відвернулася. Я підійшов до морського бога, сів на його природний п’єдестал і невідь-чому схопився за бронзову щиколотку.

Негр стояв, склавши руки, наче знуджений музейний доглядач, а точніше — яничар з ятаганом біля брами султанового гарему. Відпустивши божу ступню, я закурив, щоб угомонити бунтівливий адреналін. Минула хвилина, ще одна. Я прислухався, не вірячи сестриним байкам про криївку, чи не заторохтить із моря моторка. Але навкруги панувала тиша. Нила моя чоловіча гідність, принижена перед вродливою дівчиною, муляло чуття неспокою та провини. Звичайно ж, Кончіс одразу ж дізнається про наше потаємне побачення. А може, й сюди прийде. Я побоювався, що вийде на яв моя подвійна гра в цій нісенітній історії з шизофренією. І боявся, що мене потурять з «Бурані» за грубе порушення обумовлених правил. Я міркував над тим, чи не варто спробувати якось переконати, ублагати негра, щоб перейшов на мій бік. Та він стояв і вичікував у напівтемряві, цей подвійний анонім — невідома особа, незнана раса.

З-над моря долинув свист. І хлинув прудкий потік подій.

Сягнистим кроком до мене наближалася біла постать. Вставши, я процідив: «Начувайся».

Негрисько перевищував мене на цілих два дюйми. Дужий і спритний, як леопард. Понуре гнівне обличчя. Непереливки. Навіяло ляк шалене безумство в його очах. Промайнула думка, що це чорний відповідник Генріка Нюґора. Зненацька він смачно плюнув мені в лице і з усієї сили штовхнув долонею в груди. Я заточився, відчув понад литками удар кам’яного виступу й осів на п’єдестал. Гидливо змахуючи слину з носа та щік, я дивився, як мій кривдник спускається схилом. Хотів був гукнути йому навздогін щось прикре, але передумав. Видобув носовичка й заходився витирати липке, загиджене обличчя. Якби в цю мить мені попався під руку Кончіс, я б убив його.