Джон Фаулз - Маг

Я накинув одежу на мокрі плавки й хвилин за п’ять, засапавшись, перебрався через яр. Біля скульптури нікого не було. Досада. Стариган і далі дрочиться — перш ніж назавжди відібрати в мене дівчат, показав їх. Повз ріжкове дерево я зійшов до скель. Поміж соснами разюче просвічувала морська блакить. Раптом в око впали дві постаті. Вони сиділи в тіні, на східному схилі невеликого пагорба. Впевнившись, що це не видіння, я сповільнив ходу. Дві однакові простенькі сукеночки з короткими рукавами-ліхтариками і глибокими зубчастими декольте, сіро-блакитні панчохи й попелясті туфельки. Дві дуже жіночні й чарівливі сестрички — достеменні дев’ятнадцятилітки у вбранні про неділю… Як на мене, трішки перебрали міру — надто по-міському одяглися; а ще й оцей недоречний очеретяний кошичок, що стоїть біля Джун і надає їм обом вигляд вічних кембриджських студенток.

Коли я підійшов доволі близько, Джун звелася й рушила назустріч. Розпустила волосся, як і її сестра, а золотава шкіра засмагла навіть дужче, ніж видавалося минулої ночі. Обличчя таки різниться від сестриного; зблизька видно, що вона відкритіша й має замашки безсоромного хлопчиська. Жулі уважно спостерігала нашу зустріч. Трималася холодно. Її сестра широко усміхнулася.

— Я сказала їй, що вам однаково, з ким сьогодні зустрітися: з нею чи зі мною.

— Ви дуже люб’язні.

Вона взяла мене за руку й підвела під пагорб.

— Ось він, наш лицар в осяйних латах.

Жулі кинула на мене недобрим оком.

— Привіт.

— Вона все знає, — пояснила Джун.

Жулі скоса зиркнула на сестру.

— Знаю також, з чиєї вини це сталося.

Однак звелася й зійшла до нас. Докір поступився місцем турботливості.

— Чи не сталося вам чогось лихого по дорозі додому?

Я розказав їм про плювок. Дівчата облишили кепкування й перейшли до милости. На мене задивилися дві пари занепокоєних сіро-блакитних очей. Тоді перезирнулися. Таке враження, ніби моя історія підтвердила якісь висновки сестер. Жулі озвалася першою.

— Ви бачилися сьогодні з Морісом?

— Ні, він як у воду канув.

Дівчата знову переглянулися.

— І ми не бачилися, — сказала Джун.

— Тут на всю округу ані душі. Я вас весь ранок шукав.

Джун подивилася мені за спину, в глибину лісу.

— Хибне враження. Насправді це не так.

— Хто цей паскудний негрисько?

— Моріс називає його своїм слугою. Коли вас тут немає, цей негр навіть подає на стіл. Має обов’язок наглядати за нами, поки ми у схованці. Нас від такого наглядача вже верне.

— Він справді німий?

— Хто його знає. Гадаємо, що ні. Сидить і витріщається з такою міною, ніби має багато чого сказати.

— А він ніколи не пробував?..

Жулі покрутила головою.

— Він, напевно, й не тямить, що ми жіночої статі.

— Еге, то він ще й сліпий на додачу.

Джун скривилася.

— Ех, була б образа, якби не та полегша.

— Мабуть, стариган уже знає, що сталося вночі.

— Саме це ми й з’ясовуємо — загадку пса, що не забрехав уночі [159] Вислів Шерлока Гоумза з оповідання «Срібна мітка». .

Я глянув на неї.

— А я гадав, що наше офіційне знайомство взагалі не передбачалося.

— Завжди передбачалося. А сьогодні сталося. Мені належить підтвердити Морісову побрехеньку.

— Після того, як я знаменито розіграла котру вже з ліку вихватку хворої на шизофренію, — доповнила Жулі.

— Але ж він мусив…

— Саме це нас пантеличить. Клопіт у тому, що він не пояснив, яким має бути наступний розділ. Ким нам треба прикидатися, коли ви вже розкусили брехню про шизофренію.

— Отож ми вирішили стати самими собою, — сказала Джун. — Побачимо, що з цього вийде.

— А тепер вам пора викласти мені все, що знаєте.

Жулі непривітно глянула на сестру. Джун прикинулася заскоченою зненацька.

— Я тут часом не зайва?

— Можеш ще позасмагати. За обідом ми, мабуть, зуміємо витримати твоє товариство.

Зробивши легкий реверанс, Джун узяла кошичок і рушила до пляжу. Наостанок застережливо помахала пальцем.

— Я б хотіла знати все те, що ви про мене скажете.

Усміхнувшись, я провів її поглядом. Аж тоді зауважив, що в мене втупилася насуплена Жулі.

— Було темно. Така сама одежа, тому я й…

— Я страшенно сердита на неї. Все й без того заплуталося.

— Вона зовсім інша, ніж ви.

— Ми завжди старалися відрізнятись одна від одної, — сказала Жулі й додала, вже лагідніше й щиріше: — Хоча ми й нерозлийвода.

Я взяв її за руку.

— Волію вас.

Вона не висмикнула руки, але не далася обняти.