Джон Фаулз - Маг

— Я знайшла серед скель місце, де нас ніхто не побачить і можна буде нарешті спокійно побалакати.

Ми пішли лісом у східному напрямку.

— Ви що, справді гніваєтеся на мене?

— Приємно було з нею цілуватися?

— Так, бо я гадав, що вона — це ви.

— І довго ви так гадали?

— Секунд десять.

Жулі смикнула мене за руку.

— Брехун.

Але на її вустах майнуло щось схоже на усмішку. Жулі попровадила мене повз кам’яну брилу, повз самотню сосну, а тоді крутим спуском до краю обриву. Кам’яна стіна затуляла нас від цікавих очей з острова. У рідкій тіні вигнутої вітрами пінії, на темно-зеленому килимку, стояв ще один кошичок. Розглянувшись навкруги, я обняв Жулі. Цього разу вона дозволила поцілувати себе, але зразу ж відвернулася.

— Я так хотіла прийти на побачення…

— Мені дуже шкода.

— Я мусила дозволити сестрі зустрітися з вами, — злегка зітхнула Жулі. — Вона весь час нарікає, що мені дістаються найзахопливіші забави.

— Це дрібниці. У нас весь день попереду.

Вона поцілувала мене в плече крізь мокру сорочку.

— Нам треба поговорити.

Скинувши туфлі на низьких каблуках, Жулі всілася на килимок, підібравши під себе ноги. Сіро-блакитні панчохи сягали тільки до колін. Насправді сукенка була біла, покрита густим дрібним узором із трояндочок. Глибоке декольте дозволяло побачити верх грудей. У цьому вбранні Жулі видавалася невинною, як школярка. Бриз розвівав її волосся за плечима, як тоді на пляжі, коли вона звалася Лілі. Але цей образ уже розплинувся, наче вода між сухими камінцями. Я сів поряд, вона потяглася за кошиком. Тканина тісніше облягла груди й тонкий стан. Дівчина обернулася до мене, її гіацинтово-сірі, трішки скісні очі надовго зустрілися з моїми.

— Будь ласка. Питайте, що тільки душа запрагне.

— Що ви вивчали в Кембриджі?

— Класичну філологію. — Зауваживши мій подив, Жулі пояснила: — Це батькова спеціальність. Він, як і ви, був учитель.

— Був?

— Загинув на війні. В Індії.

— У Джун теж така спеціальність?

Дівчина усміхнулась.

— Ні, це мені випало стати жертовним ягням, а їй дозволили вибирати до вподоби. Вона вибрала чужоземні мови.

— Коли ви закінчили виш?

— Торік. — Жулі хотіла була щось додати, але передумала. Поставила кошичок між нами. — Принесла, що вдалося. Боялася, що вони помітять.

Я роззирнувся. Стіна слугувала надійною ширмою. Побачити нас можна тільки з вершини бескиду. Жулі вийняла з кошика пошарпану книжечку з чорним шкіряним корінцем і зеленими палітурками з мармуровими розводами. На титульній сторінці написано: Quintus Horatius Flaccus. Parisiis . Видано 1800 року.

— Це Дідо Ене.

— Хто він?

— Славетний французький друкар.

Жулі перегорнула сторінку. На форзаці красувався каліграфічний дарчий напис: « Нашій любій учительці, міс Джулії Гоумз від „ідіоток“ із 4-Б класу ». Далі йшло десь півтора десятка підписів. Пенні О’Браєн, Сузан Сміт, Сузан Маубрей, Джейн Кіллінґс, Лія Ґлюкштейн, Джин-Енн Моффат…

— Що це за школа?

— Спершу подивіться ось на це.

Шість чи сім конвертів. На трьох із них вказано адресатів — міс Джулію і міс Джун Гоумз. Адресант — Моріс Кончіс, есквайр, «Бурані», Фраксос, Греція. Англійські штемпелі, сучасні марки.

— Прочитайте котрийсь із них.

Із горішнього конверта я вийняв аркуш. На ньому надруковано шапку — «Ансті-коттедж, Серн-Аббас, Дорсет». Лист написано прудким нехлюйним почерком:

Мої миленькі, я по вуха зайнята цим нісенітним приготуванням до виставки, а тут на додачу прийшов містер Арнольд. Хоче якнайскоріш узятися до малювання. До мене зателефонував — вгадайте хто — Роджер! Він у Бовінґтоні. Напросився в гості на вихідні. Дуже розчарувався, що Ви за кордоном, йому ніхто цього не сказав. Як на мене, він тепер набагато приємніший, уже далеко не такий бундючний. І капітаном став!! Я не знала, що з ним робити, й запросила повечеряти Дрейтонових дітей — дочку й сина. Було непогано. Біллі геть розтовстів. Старий Том каже, що це через брак руху. Ото я й спитала Дайтонову дочку, чи не хотіла б вона поїздити на ньому верхи. Сподіваюся, Ви не проти…

Побачивши в кінці листа підпис «мама», я питально глянув на Жулі. Вона скорчила гримаску.

— Перепрошую.

Простягла ще три листи. Перший, мабуть, від шкільної колеги: плітки про спільних знайомих, новини про події у школі. Другий — від подруги, що підписалася «Клер». Третій — для Джун, від лондонського банку. Повідомлення, що перераховані сто фунтів стерлінґів одержано 31 травня. Я запам’ятав зворотну адресу: банк Барклі, Інґландслейн, Лондон NW3. Директор звався П. Дж. Ферн.