Джон Фаулз - Маг

— Гадаю, ми з вами помалу знаходимо порозуміння.

— Отже, не захоплюєтеся?

Вона опустила очі.

— Сестра набагато здібніша до науки, ніж я… Зате в мене є здоровий глузд, якого їй бракує. Коли не розумію, що діється, зразу ж запідозрюю нечисту справу. А Жулі дивиться на світ крізь рожеві окуляри.

— Чому ви спитали про поліцію?

— Бо ми тут справдешні в’язні. О, в’язниця вишукана. На нас не шкодують коштів, тут немає ні камер, ні ґрат… Мабуть, сестра вам сказала про Морісові запевнення. Мовляв, будь-коли можемо поїхати додому. А поки що ми під невсипущим доглядом і наглядом.

— Ну а тепер ми в безпеці?

— Сподіваюся, що так. Але мені вже треба йти.

— Я можу звернутися до поліції. Якщо хочете.

— Мені зразу ж полегшало на душі.

— Ну, а яка ваша думка про те, що тут діється?

Сумна усмішка.

— Я якраз хотіла поставити вам таке питання.

— Як на мене, він таки мав справу з психіатрією.

— Після кожних ваших відвідин Моріс цілими годинами випитує Жулі. Про те, що ви говорили, як поводилися, щó саме вона вам набрехала… і таке інше. У мене склалося враження, що йому кортить влізти в чужу шкуру й відчути кожну подробицю пережитого.

— І гіпнотизує її?

— Він нас обох гіпнотизував — мене тільки раз. Неймовірна річ… вам теж довелося?

— Так.

— А Жулі — кілька разів. Щоб краще опанувала свої ролі. Щоб засвоїла всі факти з життя Лілі. Був навіть сеанс на тему поведінки шизофреніків.

— Моріс її й під гіпнозом випитує?

— Правду кажучи, ні. Завжди дбає про те, щоб на сеанс прийшла та з нас, яку він не гіпнотизує. Отож я все бачу й чую.

— А однак сумніваєтеся й підозрюєте?

Джун знову зам’ялася.

— Нас непокоїть одна річ. Оте підглядання. Здається, він підглядає, як ви тут закохуєтесь одне в одного. — Глянувши на мене, вона спитала: — Чи розповіла вам Жулі про три серця? — і з виразу на моєму обличчі здогадалася, що ні. — То ще розповість. Завтра.

— Що за три серця?

— Спершу не передбачалося, щоб мені завжди перепадала роль статистки.

— А далі?

— Я б воліла, щоб вона сама вам усе розповіла.

Я спробував угадати.

— Тобто ви і я мали б…

Джун завагалася.

— Він уже відмовився від тої ідеї. З огляду на розвиток подій. Ми підозріваємо, що вже з самого початку Моріс ані не гадав втілювати в життя цей задум. Отож сиджу й дивуюся: навіщо я тут здалася.

— Але ж це підло. Він поводиться з нами, як із пішаками на шаховій дошці.

— Моріс це усвідомлює, Ніколасе. Мало того, що він старається видаватися нам загадковим. Він ще й хоче, аби ми йому загадки ставили самі собою. — Джун усміхнулась і шепнула: — А тепер сама не знаю, чи тішитися мені, чи сумувати, що не втілено цього задуму.

— Чи можу я повторити ці слова вашій сестрі?

Усміхнувшись ще ширше, Джун потупилася.

— Не сприймайте мене надто вже всерйоз.

— Помалу доходжу ось такого висновку.

Вона зробила коротку паузу.

— Недавно Жулі пережила дуже невдалий роман, Ніколасе. Це одна з причин того, що вона захотіла виїхати з Англії.

— З цілого серця їй співчуваю.

— Бачу. Скажу одне-єдине — не хочу, щоб вона знову мучилася.

— Не я її мучитиму.

Джун нахилилася.

— У неї рідкісний талант — добирати собі геть не тих, що треба, кавалерів. Це не на вашу адресу, я ж вас майже не знаю. Аж ніяк не додає мені оптимізму випадок, що трапився з нею востаннє… Мабуть, надто вже я її оберігаю.

— Не треба її оберігати від мене.

— Річ у тім, що Жулі весь час шукає поезію, пристрасть і ніжність — увесь набір для романтичної кашки-бовтанки. Мій раціон значно простіший і грубший.

— Проза і пудинґ?

— Я не сподіваюся на те, що в кожного красеня така сама красива душа.

Вона сказала це іронічно, з домішкою смутку. Такий тон припав мені до вподоби. Крадькома я зиркнув на її профіль і на мить уявив інший спектакль, у якому дві сестрички грають майже однакові ролі, в якому ці героїні — темна і світла — належать мені одному. В уяві постали масні оповідки Відродження, в яких дівчата міняються місцями вночі. Я побачив прийдешність, у якій я — гаразд, так і бути — одружуся з Жулі, а така сама приваблива й зовсім інша Джун супроводжуватиме наше подружжя, нехай тільки задля ефектного контрасту. Двійнята — це завжди відтінки, натяки, взаємне проникнення особистостей, тіл і душ, які ані розрізнити, ані розлучити.

— Пора мені йти, — шепнула Джун.

— Чи переконав я вас?

— Ви зробили все, що могли.

— Чи можна вас провести до вашої криївки?