Джон Фаулз - Маг

Її неймовірна подібність до сестри прикро вражала — в доволі несподіваний спосіб. У цій близнючці відкрилися досі не виявлені риси образу Жулі, зовсім зайві, ба навіть небажані. Засмагла шкіра, трохи повніші, ніж у сестри, щоки, загальний вигляд особи, яка багато часу проводить на свіжому повітрі й додержує здорового режиму життя… Мабуть, за нормальних обставин Жулі виглядала б так само. Я похилився, спершись ліктями на коліна.

— Чому вона не змогла прийти?

— Мені здавалося, що Моріс пояснив вам, у чому річ.

Я почувався самовпевненим шахістом, який раптом зауважив, що наступним ходом втратить ферзя — здавалося б, цілком безпечного. Вкотре вже я квапливо сягнув думкою в недалеке минуле. Може, стариган і мав рацію, коли говорив про кмітливість деяких шизофреніків. Сцена з випліскуванням чаю в обличчя не годилася б хитрій маніячці; натомість хитрюща маніячка ризикнула б на таке — задля того, щоб підморгнути насамкінець. А ці потайні дотики босих ніг, це шифроване послання сірниками… Напевно, Кончіс більш спостережливий, ніж могло б видаватися збоку.

— Ми не звинувачуємо вас. Жулі обводила круг пальця набагато досвідченіших експертів, ніж ви.

— Чому ви такі певні, що вона обвела мене круг пальця?

— Не будете ж ви так палко цілувати дівчину, якщо знаєте, що вона душевнохвора… Принаймні сподіваюся, що не будете. — Я промовчав. — Слово чести, ми вас не звинувачуємо. Я ж знаю, як винахідливо вона переконує, що всі божевільні, крім неї. І прикидається дівицею, яка потребує допомоги казкового лицаря.

Останні слова вона вимовила не дуже певно, ніби остерігалася задалеко зайти й побоювалася моєї відповіді.

— Оцю роль ваша сестра виконує значно вправніше, ніж ви свою.

Запала довга мовчанка.

— То ви мені не вірите?

— Ви ж знаєте, що ні. Як бачу, все підлаштовано так, щоб ваша сестра й досі сумнівалася в мені.

Цього разу Джун мовчала ще довше.

— Ми ніяк не могли вибратись удвох, — нарешті озвалася вона й тихо додала: — Крім того, я хотіла впевнитися.

— В чому?

— Що ви справді той, за кого себе виставляєте.

— Я сказав їй правду про себе.

— Ось ці ваші слова вона й обстоює. Але надто вже завзято, тому-то я не можу вважати її твердження тверезим, — сказала Джун і сухо докинула: — Втім, цю завзятість я починаю розуміти й сприймати. Принаймні на фізичному рівні.

— Легко з’ясувати, що я працюю в школі по той бік острова.

— Знаємо, що там є школа. Ви, звичайно ж, не маєте при собі документів?

— Якась дурня, їй-бо.

— Ще більшою дурнею було б не вимагати цих документів.

Слушно, нічого не скажеш.

— Не маю при собі паспорта. Може, вас влаштує посвідка на тимчасове проживання.

— Дозвольте, будь ласка, подивитися.

Вийнявши із задньої кишені посвідку, я запалив кілька сірників, щоби Джун встигла прочитати мої дані — ім’я, прізвище, адресу та професію.

— Ну як, вдовольнилися? — спитав я.

Вона налаштувалася на серйозний тон.

— Чи можете заприсягтися, що не працюєте на нього?

— Допомагаю йому, але тільки в тому сенсі, який ви знаєте. Кончіс сказав мені, що Жулі проходить експериментальний курс лікування від шизофренії. Я не повірив. У всякому разі, не вірив у таке, коли опинявся віч-на-віч із нею.

— Чи були ви знайомі з Морісом перед тим, як прийшли сюди місяць тому?

— Ні.

— І контракту з ним не уклали?

Я глянув на неї.

— Хочете сказати, що ви самі уклали?

— Так. Але не на те, що тут діється, — відповіла вона й, повагавшись, докинула: — Завтра Жулі все вам розкаже.

— Я теж був би не проти подивитися на ваші документи.

— Гаразд. Справедлива вимога.

Джун кинула недокурок і затоптала його. Наступне її питання застукало мене зненацька.

— Чи є на острові поліція?

— Сержант і два рядові. А чому ви питаєте?

— Просто так.

Я глибоко зітхнув.

— Назвімо речі своїми іменами. Спершу ви з нею були привидами. Тоді — шизофренічками. А наступного тижня потрапите в гарем.

— Іноді мені навіть мало не хочеться, щоб так сталося. Тоді було б набагато простіше, — відказала Джун й заторохтіла: — Ніколасе, я ніколи нічого не беру близько до серця. Почасти через те ми тут опинилися й, хай там як, непогано розважаємося… але ж насправді ми звичайні англійські дівчата, які за два місяці аж так заплуталися, що… — Вона урвала. Запанувала тиша.

— Чи й ви, так само, як ваша сестра, захоплюєтеся Морісом?

Джун барилася з відповіддю. Глянувши на неї, я побачив криву усмішку.