Джон Фаулз - Маг

І тоді Генрік мовив одне слово. Тихшим голосом. « Takk ». «Дякую» — по-норвезькому. Я не відводив бінокля. Вийшовши з води, він став навколішки на камінцях. Дивився в той же бік. Опустив руки. Судячи з пози, він не молився, а медитував. І бачив щось поряд себе так само наяву, як я — темну Ґуставову голову, дерева й листя на тлі зоряного неба. Я віддав би десять років життя, аби тільки подивитися туди, на північ, його очима. Не знаю, щó саме він бачив, але цілком певен: воно, наділене величезною таємничою силою, обумовлювало всі Генрікові дії. Раптом мені засвітала Генрікова таємниця, подібно до відблисків місячного сяйва навколо його постаті. Він не чекав на зустріч з Богом. Стрічався з Ним, і то, мабуть, упродовж багатьох літ. Не чекав, поки спевняться сподівання. Жив у певності.

Як ви вже зауважили, поки не стався цей випадок у Норвегії, я дивився на життя з погляду науковця, медика й любителя класифікувати. Розглядав людей як орнітолог. Розкладав їх за категоріями виду, інстинкту й результатів спостережень. А тут я вперше в житті засумнівався у власних принципах, переконаннях та судженнях. Побачив, що цей чоловік на мисі переживає щось таке, що не міститься в рамках моєї науки й мого здорового глузду. І збагнув, що вся ця наука вкупі з глуздом доти будуть неповноцінні, доки не осягнуть того, що діялось у Генріковій голові.

Враз, немов у спалаху блискавиці, всі наші дедукції, класифікації, деривації й етіології видалися мені дуже тонкою сіттю. Ця величезна пасивна потвора — дійсність, уже не мертва й не піддатлива. Вона наповнилася загадковою енергією, набрала нових форм, набула нових можливостей. Сіть знікчемніла, крізь неї проривалася дійсність. Може, між мною й Генріком постав якийсь телепатичний зв’язок. Не знаю.

Ці прості слова «не знаю» стали моїм вогняним стовпом. Вони відкрили мені інший світ, ніж той, у якому я досі жив. Навчили мене покори, дуже близької до несамовитости. Допомогли усвідомити незглибиму таїну, відчути марноту багатьох речей, які так високо цінуються в нашому сторіччі. Мабуть, якогось дня це осяяння таки сталося б. Але тої ночі я одним махом покрив шлях завдовжки ціле десятиліття. Що-що, а це я тямив.

Невдовзі Генрік рушив до лісу. Я не бачив його обличчя. Припускаю, що ця палюча нестямність, дуже помітна за дня, передалася від вогняного стовпа. Напевно, відчувши, що цього стовпа замало, Генрік став чекати на Господні відвідини. Жити — це вічно прагнути чогось більшого, і таке твердження стосується як неотесаного крамаря, так і рафінованого містика. Я був певен одного. Нехай Генрік так і не дочекався Бога, зате надихнувся від Святого Духа.

Наступного дня я вирушив у дорогу. Попрощався з Раґною. Її ворожість не поменшала. Як гадаю, ця жінка, на відміну від Ґустава, осягла таємницю свого чоловіка й вважала, що його вб’є всяка спроба лікуватися від посланого з небес божевілля. Ґустав і небіж відвезли мене човном до найближчої ферми, за двадцять миль на північ. Ми потиснули один одному руки й пообіцяли навзаєм, що листуватимемося. Я не мав чим утішити Ґустава, та й навряд чи він того потребував. Буває, що втішання порушує рівновагу, яку встановив час. Отож я й повернувся до Франції.

Жулі глянула на мене так, ніби хотіла мовчки спитати, чи ця розповідь не доводить того, що Кончісові можна довіряти. Я не сперечався. І не тільки тому, щоб їй догодити. Десь на дні свідомости чаїлася підозра, що з Муци хтось заволає по-норвезькому або ж понад деревами злетить увись геніально сфальшований вогняний стовп. Ба ні, надовго залягла тиша, тільки цвіркуни сюрчали.

— І ви вже туди не повернулися? — спитав я.

— Іноді буває дуже вульгарно повертатися.

— Невже вас не цікавило, чим закінчиться ця історія?

— Зовсім не цікавило. Колись, Ніколасе, ви наберетеся дуже важливого й цінного досвіду. — У його голосі не відчувалось іронії, однак зміст сказаного був не без неї. — Ось тоді зрозумієте, щό я мав на увазі, коли ствердив: деколи цей досвід так глибоко проймає, що навіть не можеш потерпіти думки про його зміну чи зникнення. Сейдеварре — це місцина, якої не сміє торкнути час. Тож мені не цікаво, що сталося з нею та її мешканцями. Якщо вони досі живуть.

— Але ж ти сказав, — зауважила Жулі, — що ви з Ґуставом листувалися.

— Я писав йому. Він відписував. Зо два роки робив це регулярно, принаймні раз на квартал. Але ніколи не зачіпав теми, яка вас хвилює. Лише час від часу повідомляв, що все по-старому. В його листах були тільки записки про орнітологічні спостереження. Читати ставало дедалі нудніше, бо я помалу охолов до класифікації природних видів. Ми дедалі рідше листувалися. Десь у 1926-му чи 1927 році я дістав від нього різдвяну листівку. Відтоді — ані слова. А тепер Ґустава вже нема на світі. І Генріка, і Раґни.