Джон Фаулз - Маг

— Що діялося після того, як ви повернулися до Франції?

— Вогняний стовп прийшов до Генріка опівночі, 17 серпня 1922 року. Пожежа в маєтку Жівре-ле-Дюк спалахнула тої самої ночі й тої самої години.

Жулі виразніше, ніж я, показала недовіру. Кончіс сидів відвернувшись від стола, й ми з нею перезирнулися. Вона скорчила міну розчарування й опустила очі.

— Ти ж, либонь, не хочеш натякнути… — сказала вона.

— Я ні на що не натякаю. Між цими двома подіями не було жодного зв’язку. І не могло бути. Точніше кажучи, я сам і є цим зв’язком. Тільки я надав ваги такій збіжності.

У цій відповіді звучав тон незвичного марнослав’я, ніби Кончіс справді вважав, що він сам спричинив ці два випадки й постарався, щоб вони трапилися водночас. Я відчував, що цю збіжність належить трактувати не буквально, а як щось придумане з іншим, метафоричним значенням. Ним пов’язані два епізоди, а ми зможемо зрозуміти оповідача тільки тоді, коли уважно зіставимо їх значущість. Історія про де Декана пролила світло на самого Кончіса, так само й ця певним чином пояснила недавній сеанс гіпнозу. З Кончісових слів, крізь знікчемнілу сіть науки прорвалася дійсність… Під час сеансу я пережив щось подібне, і навряд чи випадкова ця подібність. Всюди в цьому спектаклі взаємозв’язки й нитки поміж випадками.

— Моя любонько, — по-батьківському звернувся Кончіс до Жулі, — гадаю, що тобі пора до ліжка.

Я глянув на годинник. Щойно минула одинадцята. Жулі злегка знизала плечима. Мовляв, не варто й згадувати про пору лягати спати.

— Навіщо ти розповів нам цю історію, Морісе? — спитала вона.

— Все те, що минуло, панує над теперішнім. «Бурані» перебуває під владою Сейдеварре. Хай там що діється на віллі, хай там з яких причин воно стається, все це почасти — та ні, цілком — уже діялося в норвезькій тайзі тридцять років тому.

Він виголосив це таким самим тоном, яким зазвичай повчав мене. Розвіювалося враження, що Жулі тут на якомусь особливому становищі й значно краще, ніж я, орієнтується в суті подій. Стало видно, що Кончіс взявся переінакшувати наші стосунки, а в усякому разі їх правила. Нам дали ролі учнів, вихованців. Мені згадалась улюблена тема вікторіанських малярів: бородатий морський вовк єлизаветинських часів тиче пальцем у море й просторікує перед двома хлопчиками, що витріщили очі й роззявили роти. Ми з Жулі ще раз крадькома перезирнулися. Втямили, що ступаємо на нові, незнані землі. Я відчув дотик ноги — перебіжний, як украдений поцілунок.

— Гаразд. Мабуть, піду вже. — Жулі знову прибрала личину церемонности. Ми всі звелися. — Морісе, ти розказував дуже цікаво й захопливо.

Вона цмокнула Кончіса в щоку, а тоді простягла мені руку. В очах промайнула тінь змовництва. На мить довше, ніж годилося б, тривав потиск пальців. Жулі рушила й зупинилась.

— Вибачайте. Я забула зібрати сірники в коробку.

— Це дрібниця.

Ми з Кончісом мовчки сіли. Невдовзі стало чути легкі кроки по жорствяній доріжці в бік моря. Я кинув усмішку через стіл у позбавлене виразу Кончісове обличчя. На тлі білків зіниці видавалися сажово-чорними. Маска неустанно спостерігає мене.

— А чи будуть сьогодні вночі ілюстрації до вашого тексту?

— Невже текст їх потребує?

— Та ні. Ви розказали цю історію… дуже добре.

Кончіс здвигнув плечима — злегковажив похвалу — й широким жестом руки вказав на віллу, дерева й море.

— Ось вам ілюстрація. Речі як такі. У моїх скромних володіннях.

Ще день-два тому я б розпочав суперечку. В ось цих володіннях, не таких уже й скромних, набагато більше містифікації, ніж містики. Ну а єдина певна риса «речей як таких» — це те, що вони зовсім не ті, якими здаються на перший погляд. З одного боку, Кончіс — глибока й складна особа, однак із другого — це попросту хитрий старий шарлатан.

— Цього вечора ваша пацієнтка справляла враження мало не нормальної людини, — недбало зауважив я.

— Цілком можливо, що завтра вона видаватиметься ще ближчою до норми. Аби тільки не ввела вас в оману.

— Такого не може бути.

— Я вже сказав, що завтра щезну вам з очей. Отже, ми не побачимося. Чи чекати вас у наступну суботу?

— Прийду.

— Гаразд. Що ж…

Він звівся. Очевидно, досі тягнув час, аби Жулі встигла «щезнути».

Я теж встав.

— Спасибі. Ще раз дякую за вашу владу наді мною.

Кончіс схилив голову, наче бувалий у бувальцях імпресаріо, такий уже звиклий до компліментів після прем’єри, що вже й не сприймає їх усерйоз. Ми ввійшли до вілли. На стіні його спальні м’яко жевріли полотна Боннара. На сходах я рішився.