Джон Фаулз - Маг

— Пане Кончісе, щось мені не спиться. Прогуляюся. Зійду до Муци.

Звичайно, він міг напроситися в компанію, а тоді я нізащо не потрапив би до статуї опівночі. Але треба було забезпечитися й заздалегідь приготувати собі шлях для відступу. Якщо хтось застукає мене разом із Жулі, то збрешу, що вийшла зовсім випадкова зустріч. Я ж не приховував, що йду пройтися.

— Як бажаєте.

Міцно потиснувши мені руку, він придивлявся, як я сходжу вниз. Я ще добирався до кінця сходів, коли зачинилися двері Кончісової кімнати. Він міг вийти на терасу й підслуховувати, тож я гучно хрускотів по жорстві, йдучи на північ, до брами. Однак там я не звернув до Муци, а пройшов ярдів п’ятдесят угору й сів, спершись на сосну. Звідси можна було спостерігати браму та стежку. Ніч випала темна, без місяця, тільки зірки розсівали ніжний посвіт, який наводив на думку іскри, й тихесеньке потріскування, коли хутром торкнутися ебоніту.

Серце калатало, як ніколи. І від сподівання зустрічі з Жулі, і від набагато дивнішого відчуття, що я забрів углиб найхимернішого в усій Європі лабіринту. І став справдешнім Тесеєм. Десь у пітьмі чекає Аріадна. А може, ще й Мінотавр чигає.

Ось так я сидів чверть години. Курив, затуляючи долонею вогник сигарети, напружував зір і слух. Ніхто не вийшов із брами, ніхто в неї і не ввійшов.

За п’ять дванадцята я прослизнув через браму й став пробиратися між дерев на схід. Рухався повільно, раз у раз зупинявся. Діставшись до яру, я перегодив, тоді перебрався на той бік і став якнайтихіше сходити вгору стежкою, що вела до галявини з Посейдоном. І ось заманячила його велична постать. На лавці під мигдалевим деревом нікого немає.

Я застиг на краю галявини, осяяної світлом зірок, майже певен, що зараз щось станеться. Напружено вдивлявся в чорне тло лісу — ану ж побачу чийсь силует. Цілком можливо, що й блакитноокого чолов’яги з сокирою в руках.

Щось гучно й лунко стукнуло. Це камінець влучив у статую. Я відступив у лісову пітьму. За деревом, яке росло з мого боку узлісся, майнув білий обрис — і враз іще один камінець покотився передо мною. Певна річ, його кинула Жулі.

Я метнувся вгору крутосхилом, спіткнувся й зупинився. Вона стояла за сосною, в найтемнішій тіні. Було видно білі штани й блузку, світле волосся й руки, простягнені мені назустріч.

Чотири довгі стрибки — і ось я біля Жулі, в її обіймах. Ми злилися в жагучому поцілунку — дуже довгому, який переривався тільки задля того, щоб хапнути повітря й гарячково підладнати тіла так, аби обійми стали ще тісніші… У цю мить я гадав, що нарешті пізнав не вдавану, а справжню Жулі — пристрасну, невситиму. Її тіло піддавалося й підлягало мені. Я шепнув кілька ніжних слів, але Жулі затулила мені рота долонею. Схопивши долоню, я ковзнув по ній губами й повів далі — до зап’ястка, до шраму.

За секунду я вивільнився з обіймів, чиркнув сірником і освітив ліву руку дівчини. Шраму не було. Я підняв сірника вище. Очі, рот, підборіддя — все як у Жулі. Але це не вона. Зморщечки в кутиках вуст, надто вже насторожені очі, якесь штучне нахабство. А на додачу — темна засмага. Витримавши мій погляд, дівчина потупилась, а тоді глянула на мене з-під повік.

— Хай йому біс!

Я відкинув сірника й засвітив ще одного. Дівчина зразу ж здмухнула вогник.

— Ніколасе.

Голос низький, докірливий. І чужий.

— Очевидно, ви помилилися. Ніколас — це мій брат-близнюк.

— Мені здавалося, що північ ніколи не настане.

— Де вона?

Я говорив сердитим тоном, бо й справді розсердився, хоча й не аж так, як могло б видатися. Достоту як у світі Бомарше, світі французької комедії часів Реставрації. Що дужче гнівається жертва обману, то більшає сам обман.

— Хто?

— Ви, панночко, забули взяти з собою шрам.

— Ой, який ви розумник! Зразу здогадалися, що він накладний.

— Свій голос ви також забули.

— Це через нічне повітря, — кашлянула дівчина.

Я схопив її за руку й потягнув до лавочки під мигдалевим деревом.

— А тепер кажіть, де вона.

— Вона не змогла прийти. І не будьте таким грубіяном.

— То де ж вона?

Дівчина не відповіла.

— Це не жарт, — буркнув я.

— Вважаю, що це захоплива пригода. — Вона сіла й кинула на мене оком. — Ви теж так вважаєте.

— Господи, а я подумав, що ви… — я обірвав сам себе. — Вас звати Джун?

— Так. Якщо вас зовуть Ніколасом.

Я сів поруч, вийняв пачку сигарет «Папастратос» і пригостив Джун. При світлі сірника уважно придивився до неї. Очі цієї дівчини, далеко не такі фривольні, як тон голосу, теж вивчали мене.