Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Тобі!

Він виймає з кишені щось завернуте в темну багату тканину.

– Шо це?

– Це? Блокнот. – Він нітиться, однак у наступну мить опановує себе. – Гарний блокнот. Дорогий. Це на презентації дали. Тримай. Тут можна все записать. Ти ж тільки стартуєш, завойовуєш місто. Тобі точно згодиться.

– Дякую. – Вона ступає на ескалатор і ховає блокнот у рюкзак. – Ти такий чуйний, розумієш, шо мені треба. Дай я тебе поцілую.

Він заплющує очі і складає губи трубочкою. Та щойно вона торкається його губ, впивається в них на повну силу.

– У-ух! – Вона на мить намагається відтулитися.

– Я люблю тебе, дурненька, – шепоче він, притискаючи її до себе.

Вона на секунду завмирає, а потім притискається всім тілом до нього.

Хоча мені й цікаво, шо буде далі, та я відвертаюся від них на ескалаторі. Хай завойовують місто разом. Воно того варте.

– Пивіт, Ванька. – Сергій підійшов і сів поруч на колоду.

На місто опускався вечір. В озері відбивалися високі будинки, у деяких вікнах уже світилося. Ванька курив і дивився на воду. Вудка, яку він приніс, не була навіть розкрита, так і стояла притулена до верби.

– Привіт, Сергію, – простягнув руку. – Давно не бачилися.

– Шо є, то є. Як справи?

– Та як? Як і в усіх.

– Ну прям так, як у всіх? – Сергій закурив. – У всіх же ж по-різному. Он у другому парадняку нові жильці на лендроверах з донецькими номерами. Так у тих одні справи. Чув, на вихідних співали тут «В стєпь донєцкую…». А у баби Марусі з п’ятого будинку інші. Бачив у магазині, що стояла копійки рахувала, на молоко не вистачало. А ти кажеш, «як у всіх».

Чайка кілька разів крутнулася в повітрі біля берега, глянула на чоловіків, щось крикнула і полетіла до іншого берега.

– Так додав Марусі?

– Грошей? Канєшно, додав. Хоч і не хотіла брати. Соромно.

– Молодець.

– Та пусте то всьо. Ти як? Шо там на фронті?

– По-різному. День на день не припадає. Війна вона війна і є.

Деякий час чоловіки мовчки дивилися на воду.

– Шось ти писать менше став. – Сергій закурів іншу цигарку. – То з соцмереж не вилазив, а це, дивлюся, буває, шо кілька днів немає.

– Більше думаю. Та й гроші шукаю пацанам. А грошей тих з кожним днем усе меншає. Обносилися люди.

– То правда. Ну нічого. Як колись казали, труднощі для того й існують, щоб їх долати. Ти ж розумієш, шо в наш час за одного битого двох небитих дають. Впораємося.

– Та впораємося. – Ваня витяг телефон і глянув на годинник. – Ладно, порибалили і будя. Головне, щоб були биті, а не вбиті.

– Це точно.

Валік спинився біля парадняка і, знявши з плеча, повільно опустив на землю чималу сумку. Шумно видихнув і розтер затерпле плече.

– О, привіт! – З парадняка винирнув сусід Славік і простягнув Валікові руку.

– Привіт!

– А звідки це ти з таким сумарьом?

– З реабілітації. Після лікарні був у санаторії, а це вже додому.

– Я чув про те, шо сталося тоді на пожежі, – спохмурнів Славік. – Навіть бачив тебе по тєліку.

– Так, служба пожежника непередбачувана. Я навіть і не пам’ятаю, як воно сталося. Тільки стояв біля лафета, гасив вогонь, аж раптом розплющую очі, а вже в «швидкій». Уже хтось бойовку знімає з мене, шось колють.

Чоловіки помовчали. Валік витяг цигарку і закурив.

– Ну головне, живий, – мотнув головою Славік. – Усе інше то не важливо.

– Знаєш, оце лежав у лікарні і багато думав про службу. Нема її. Розвалили пожежну охорону. Як ножем зрізали. На більшість з тих, хто працює зараз, не можна покластися. Он доки мене медики відкачували, то поцупили каску, бойовку, ремінь з сокирою і навіть чоботи. І ладно б не ясно хто, так свої ж.

– Як свої? – Славко аж поперхнувся димом.

– Отак. З іншої частини. Один водій з бочки, допоки метушня була, узяв каску і собі під сидіння всунув. Інший бойовку забрав. Добре, шо не всі скоти, знайшлися нормальні, подзвонили мені пізніше, розказали.

– І шо?

– Та приходили потім, вибачалися. Мовляв, забрали не собі, а шоб не зникло. Питаю, а чого ж самі не подзвонили? Мовчать.

– Да, діла.

– А чоботи і сокира з ременем, ті з кінцями.

Валік підняв з землі сумку і накинув на плече.

– Ладно, піду.

– Бувай, сусіде, – потиснув руку Славко. – І сильно не бери до серця. Ти ж бачиш, шо навкруги? Усе скотство повилазило, повипинало назовні.

– Так, ну хоч видніше стало, хто кому Рабіновіч!

– Це точно!

Ваня з Семеном сиділи в привокзальній кафешці. За великою, від підлоги до стелі вітриною вирувало життя. Проносилися машини, бігали люди. Скло було товсте, і звуки ззовні не долітали. Місто виглядало ніби в німому, хоч і кольоровому, кіно.