– А шо мають говорити? То не німців війна. І не ваша. Коли дехто з наших і то вважає, шо це не їхня війна, то шо про цих казати?
Барменша на мить завмерла, закусивши губу, і мовчки крутила в руках ганчірку.
– А ти бив на во`йнє?
– Був.
– Жовнєжем?
– Ні, не солдатом. Я допомогу возив. І вожу.
– А тут шо робиш?
– До друзів приїхав. Форми вони назбирали, трохи грошей. Загрузимо машину і назад, в Україну.
– Хочеш ще пива? – Барменша посміхнулася. – Я пригощаю.
– А ти зі мною вип’єш?
Барменша глянула на годинник і мотнула білими космами.
– Думаю, трохи можна, німці ще сплять, позлазяться десь за годину, не раніш.
– Тоді давай! Думаю, з двох келихів приставати не почну.
– То нашо тоді й пити? – засміялася барменша.
Вона налила два «Кьольша» і підсіла до Толіка.
– Як у вас зараз піють, то цо мувлять?
– Кажуть «Слава Україні»!
– Слава Україні!
– Героям слава!
– Одного разу Ахметов приїхав до Туреччини, шоб купить собі ковьор…
Старий Мемет привстав з лежака, струсив попіл з цигарки і кинув погляд на вечірнє місто. Сонце ще торкалося Анталії своїм теплим промінням. Унизу шурхотів галькою Акденіз.
– Оце ти, діду, загнув, – зареготав Борька. – Сам за ковром приїхав?
Мемет навіть не повернув голови до співрозмовника, лише ще ковтнув тютюнового диму.
– Ти, турист, не іржи. Мемет знає, що говорить. Приїхав він, значить, купив у одного чоловіка ковьор і забув його забрать.
– Як це?
– Ну як? Забігалася людина. Літо. Тут тобі й помідори, й кавуни. Базар же ж. Ну і поїхав так в Україну, без ковра.
– Отак і лишився без ковра? Бідний Ахметов, – знов заіржав Борька.
– Ти не спіши, – обірвав Мемет, – то ще не кінець. І от поїхав, значить, Ахметов додому. І забув про ковьор. Минув місяць, два, півроку.
Мемет загасив цигарку об вологу гальку і сьорбнув чаю. Борька, що сидів на лежаку поруч, не відривав очей від моря.
– Аж раптом, одного дня, – продовжив старий, – дзвінок Ахметову в двері.
Борька повернув голову до старого, посміхнувся і навіть хотів щось сказати, однак змовчав.
– І значить, Ахметов відчиняє двері, а там стоїть турок з ковром. Ахметов згадав турка і здивувався його чесності. Питав, скільки грошей дати за чесність. Та тільки турок сказав, що не треба йому доплачувать, що коли Ахметов купив ковьор і заплатив, то він як чесна людина мав обов’язково товар доставити покупцю.
Мемет замовк. Він пив чай і неначе втратив інтерес до історії. Борька деякий час мовчав, однак не витримав.
– І що? Бідний турок за свої гроші поїхав назад, щоб знов торгувать коврами?
– Чому ж коврами. Зараз він управляючий мережею готелей «Ріксос». Зокрема, оно тим, бачиш, на горі стоїть.
– Да ладно, – засміявся Борька. – Торговець коврами тепер керує готельною імперією Ахметова? Дурня.
Мемет кинув погляд на сусіда і раптом крикнув у бік невеличкого кафе, де господар саме протирав столи.
– Осман, скажи, хто керує готелями «Ріксос».
– Ну хто… – Чоловік на мить відірвався від роботи. – Той турок, що Ахметову ковьор продав!
– Бачиш? – Мемет повернувся до Борьки. – Мемет не бреше, Мемет правду каже.
– Та ну вас, казкарі. – Борька скинув футболку й шорти. – Піду я краще купатися, ніж слухать історії про турецьких попелюшок.
Борька з розбігу стрибнув у море. Мемет кілька секунд дивився йому вслід, а потім знову взявся за чай.
Тебе звали Вітя. Тобі було за сорок. Ти любив ловити рибу і знав, як її ловить. Ти взагалі багато чого знав. Знав, що за спиною люба і дитина. Знав, що життя хитке і його треба берегти. Не своє життя. Дитяче. І саме тому пішов на війну.
Міг не йти. Міг, як і до цього, трястися щодня в маршрутці на роботу, а ввечері, вкинувши літру пива, дзвонить сусіду з запитанням: «Ну шо?» Але пішов. І воював. Чесно. Ходив на бойові, а після відпрошувався в командира на кар’єри. Доки всі спали, ставив раколовки і топтав глиняне дно заплав Донця, дістаючи місцевих лупатих карасів, щоб зранку всі з батальйону їли свіжину і раділи життю.
Ми перетнулися раз. Раз за твої сорок п’ять і мої тридцять дев’ять. І ти пригощав мене раками, рибою і макаронами.
– Тримай пластик, – давав ти мені виделку. – Залізяки у нас, тільки якшо своя, а так, те, шо від вас наволонтьорили.
І я брав, їв і дякував. Як і твої друзі, що йшли, поївши, на бойові.
А сьогодні я дізнався, що ти загинув. Я навіть точно не знаю як. Ніби підірвався на розтяжці. Ти загинув під час перемир’я. У час, коли гармати мали мовчати.
Читать дальше