Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– А шо мають говорити? То не німців війна. І не ваша. Коли дехто з наших і то вважає, шо це не їхня війна, то шо про цих казати?

Барменша на мить завмерла, закусивши губу, і мовчки крутила в руках ганчірку.

– А ти бив на во`йнє?

– Був.

– Жовнєжем?

– Ні, не солдатом. Я допомогу возив. І вожу.

– А тут шо робиш?

– До друзів приїхав. Форми вони назбирали, трохи грошей. Загрузимо машину і назад, в Україну.

– Хочеш ще пива? – Барменша посміхнулася. – Я пригощаю.

– А ти зі мною вип’єш?

Барменша глянула на годинник і мотнула білими космами.

– Думаю, трохи можна, німці ще сплять, позлазяться десь за годину, не раніш.

– Тоді давай! Думаю, з двох келихів приставати не почну.

– То нашо тоді й пити? – засміялася барменша.

Вона налила два «Кьольша» і підсіла до Толіка.

– Як у вас зараз піють, то цо мувлять?

– Кажуть «Слава Україні»!

– Слава Україні!

– Героям слава!

– Одного разу Ахметов приїхав до Туреччини, шоб купить собі ковьор…

Старий Мемет привстав з лежака, струсив попіл з цигарки і кинув погляд на вечірнє місто. Сонце ще торкалося Анталії своїм теплим промінням. Унизу шурхотів галькою Акденіз.

– Оце ти, діду, загнув, – зареготав Борька. – Сам за ковром приїхав?

Мемет навіть не повернув голови до співрозмовника, лише ще ковтнув тютюнового диму.

– Ти, турист, не іржи. Мемет знає, що говорить. Приїхав він, значить, купив у одного чоловіка ковьор і забув його забрать.

– Як це?

– Ну як? Забігалася людина. Літо. Тут тобі й помідори, й кавуни. Базар же ж. Ну і поїхав так в Україну, без ковра.

– Отак і лишився без ковра? Бідний Ахметов, – знов заіржав Борька.

– Ти не спіши, – обірвав Мемет, – то ще не кінець. І от поїхав, значить, Ахметов додому. І забув про ковьор. Минув місяць, два, півроку.

Мемет загасив цигарку об вологу гальку і сьорбнув чаю. Борька, що сидів на лежаку поруч, не відривав очей від моря.

– Аж раптом, одного дня, – продовжив старий, – дзвінок Ахметову в двері.

Борька повернув голову до старого, посміхнувся і навіть хотів щось сказати, однак змовчав.

– І значить, Ахметов відчиняє двері, а там стоїть турок з ковром. Ахметов згадав турка і здивувався його чесності. Питав, скільки грошей дати за чесність. Та тільки турок сказав, що не треба йому доплачувать, що коли Ахметов купив ковьор і заплатив, то він як чесна людина мав обов’язково товар доставити покупцю.

Мемет замовк. Він пив чай і неначе втратив інтерес до історії. Борька деякий час мовчав, однак не витримав.

– І що? Бідний турок за свої гроші поїхав назад, щоб знов торгувать коврами?

– Чому ж коврами. Зараз він управляючий мережею готелей «Ріксос». Зокрема, оно тим, бачиш, на горі стоїть.

– Да ладно, – засміявся Борька. – Торговець коврами тепер керує готельною імперією Ахметова? Дурня.

Мемет кинув погляд на сусіда і раптом крикнув у бік невеличкого кафе, де господар саме протирав столи.

– Осман, скажи, хто керує готелями «Ріксос».

– Ну хто… – Чоловік на мить відірвався від роботи. – Той турок, що Ахметову ковьор продав!

– Бачиш? – Мемет повернувся до Борьки. – Мемет не бреше, Мемет правду каже.

– Та ну вас, казкарі. – Борька скинув футболку й шорти. – Піду я краще купатися, ніж слухать історії про турецьких попелюшок.

Борька з розбігу стрибнув у море. Мемет кілька секунд дивився йому вслід, а потім знову взявся за чай.

Тебе звали Вітя. Тобі було за сорок. Ти любив ловити рибу і знав, як її ловить. Ти взагалі багато чого знав. Знав, що за спиною люба і дитина. Знав, що життя хитке і його треба берегти. Не своє життя. Дитяче. І саме тому пішов на війну.

Міг не йти. Міг, як і до цього, трястися щодня в маршрутці на роботу, а ввечері, вкинувши літру пива, дзвонить сусіду з запитанням: «Ну шо?» Але пішов. І воював. Чесно. Ходив на бойові, а після відпрошувався в командира на кар’єри. Доки всі спали, ставив раколовки і топтав глиняне дно заплав Донця, дістаючи місцевих лупатих карасів, щоб зранку всі з батальйону їли свіжину і раділи життю.

Ми перетнулися раз. Раз за твої сорок п’ять і мої тридцять дев’ять. І ти пригощав мене раками, рибою і макаронами.

– Тримай пластик, – давав ти мені виделку. – Залізяки у нас, тільки якшо своя, а так, те, шо від вас наволонтьорили.

І я брав, їв і дякував. Як і твої друзі, що йшли, поївши, на бойові.

А сьогодні я дізнався, що ти загинув. Я навіть точно не знаю як. Ніби підірвався на розтяжці. Ти загинув під час перемир’я. У час, коли гармати мали мовчати.