Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– А якшо ні?

– Ну якось буде.

– І шо оце робить, Тань?

– Чекать, братику. Мабуть, таки чекати. Може, таки ви нас назад відберете?

– Ох-ох-ох…

Іван понад два роки не був на борту літака. Востаннє літав у Болгарію на відпочинок ще до війни. Літав з родиною.

– Тато, а ми летимо з нового терміналу? – щебетала Оксанка, накидаючи у валізу поверх зібраних дружиною речей своє «нужнеє».

– Та Бог його знає, мабуть, з нового, я ще з нього не літав, – усміхався Іван доньці. – А ти певна, що заєць тобі треба?

– Михалич? – Оксанка ставала посеред кімнати і впирала руки в боки. – Звісно потрібен, куди ж я без Михалича. Це ж мій заєць-охоронець.

Як же ж давно це було. Іван прикрив очі. Уже немає й нового терміналу. Та що там терміналу, всього аеропорту немає, та й квартира, за яку вони з дружиною так важко виплачували кредит, розвалена прямим влучанням. Здається, з тих часів, коли вони збиралися в Болгарію, минуло не два роки, а сила-силенна життів.

– Пристебніть ремені безпеки, – пролунав з динаміка приємний дівочий голос. – За мить наш літак вирушить за маршрутом Київ – Катовіце.

Молода стюардеса пішла між рядами перевіряти, чи відкинуті в пасажирів столики. Іван пристебнув ремінь і втупив очі в ілюмінатор, за яким, неначе мурахи, снували співробітники аеропорту.

Івану пощастило. Коли почалася війна, він одразу вивіз родину до Дніпропетровська, а потім переправив до Польщі, де жила сестра дружини. І лише потім пішов воювати. Слава Богу, в «ДУКу» вже були знайомі з Донецька, які так само прийшли звільняти рідну землю від влади мийщиків машин та охоронців супермаркетів.

– Візьми Михалича, – плакала на плечі, прощаючись, Оксанка. – Він буде тебе охороняти.

Він узяв. І весь час носив зайця на розгрузці. Той стирчав з підсумка, чим веселив побратимів, які знали історію зайця.

– О, Михалич теж на бойові?

– Ну куди ж я без нього.

Поранили Івана в Опитному. Вони ще з одним місцевим саме пішли подивитися одну не дуже відому всім козячу тропу, якою можна було б зайти в тил ворогу, коли пішов обстріл. Стріляли не спеціально по їхній групі, просто вони опинилися не в тому місці не в той час. Іван відчув, як обпекло праве плече й руку, а потім знепритомнів. Отямився вже в Пісках. Пацани знайшли і витягли їх обох. Поранених, але живих.

– А де Михалич? – прошепотів неслухняними губами Іван.

– Та тут твій заєць, ти за руку переживай, а не за зайця.

Зрештою руку склали. Спочатку прооперували в Дніпрі, потім довели до ладу в Києві. А тим часом дружина домовилася з діаспорянами про реабілітацію в Польщі. І ось Іван летів. У руці ще стирчали спиці, виглядало то досить страшно, однак найстрашніше було позаду.

– Пане! Пане, перепрошую, покладіть, будь-ласка, іграшку на полицю. – Стюардеса говорила ввічливо, однак наполегливо. – Ніяких речей під час злету у вас не має бути.

– Пробач, сонечко, це не річ, – сумно посміхнувся Іван. – Це Михалич, мій бойовий товариш. Можна, я не буду його на поличку? Хіба друга на поличку можна?

Стюардеса завмерла, дивлячись на Івана, на розрізаний рукав військової куртки, на його руку в апараті, на зайця.

– Ні, друга на поличку не можна, – врешті промовила вона. – Давайте я його з собою заберу, а як злетимо, поверну.

Іван вирішив не сперечатися і простягнув дівчині зайця. Вона посміхнулася у відповідь і пригорнула іграшку до грудей.

– Не переживайте, все з другом буде добре. Розслабтеся.

Іван відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Літак уже котився по рулежці.

Київ, вокзал, труба від «України». Він худий, у гірчичних шортах до колін. Вона висока, довгонога, у світло-блакитних джинсових шортах «під самі губи», синій футболці й з рюкзаком «Хелоу, Кітті».

Вона тиснеться до нього і ловить кожне слово. Він посміхається краєм рота й інколи проводить долонею по дівочій руці від плеча до ліктя.

– Три роки як я тут. Три роки не бачилися.

Дівчина дрібно киває на знак згоди.

– Я тут уже фактично мєсний.

Дівчина знову киває і посміхається.

– А знаєш, Людо, ти чудова.

– Я знаю, – тупить очі та: – Мені вже казали.

– Та ти шо? – Непідробний подив супутника. – І хто?

– Ну хто? Люди! – червоніє дівчина. – Усіх не згадаєш…

– І не треба! Люди різні, – гаряче шепоче він. – Мало лі? Може, шось лихе на умі?

– Та навряд. З чого б це?

– Ніхто не знає. – Він серйозний, як ніколи. – А хочеш, я тобі шось подарую?

– Мені? – ніяковіє дівчина.