Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Потім лікарня у Дніпрі.

– Виснажена ти, – тримав за руку сивий лікар. – Хоча й боєць куди багатьом. Ти маєш бути спокійнішою, бо психіка не залізяка.

– Ну як ви собі це уявляєте? Вони ж маму з татом розстріляють!

– Ти ж точно не знаєш? Може, минеться.

Потім були нове місто, пошук житла, роботи й інституту, де довчитися. Слава Богу, чужі люди не кинули.

– Нічого, встанеш на ноги, саме й батькі знайдуться, – посміхався директор фірми, куди вона влаштувалася молодшим економістом.

Вона шукала. Писала запити, шукала в соцмережах і на «їхніх» сайтах. Дзвонила сусідам, навіть тим, які ще перед арештом слали прокльони.

– Какога хєра ти мне званішь, сучка укропская? Із-за вас у нас тут живога мєста нєт, всьо развалили! – валувала сусідка товста Зінка. – В расход пустілі тваїх, как сабакі в канавє згнілі.

Тетяна плакала, потім заспокоювалася і починала пошук спочатку. В якийсь момент перетнулася з пошуковцями, які вивозили тіла військових. За два місяці у неї взяли зразок ДНК.

– Хай буде в базі. Зараз багато перевіряємо, – ніяково стенув плечима пошуковець. – Хоча будемо сподіватися, що вони живі і таки десь на підвалі.

І ось дзвінок. Таня б упізнала голос пошуковця з мільйонів. Голова паморочилася, серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.

– Знайшли?

– Так.

– І де вони?

– Там, де їх уже ніхто не образить.

– Вони мучилися?

– Сподіваюсь, ні. Тримайся, я думаю, вони щасливі з того, що ти жива.

Тетяна дала відбій і, трохи пройшовши за течією людського моря, пірнула в найближчу кафешку.

– Що будете? – посміхнулася офіціантка.

– Мені п’ятдесят грамів гарного коньяку, келих сухого білого вина і каву.

– Когось чекаєте?

– Та вже, – сумно посміхнулася Тетяна. – Зараз батьки підійдуть.

Тарас сидів на лавці й дивився на море. Низькі, неначе налиті свинцем хмари нависли над штормовими хвилями, що з розгону налітали на пляж.

По широкій піщаній смузі, неначе здоровезна комаха, крутився трактор з причепом, що розрівнює пісок.

– Привіт.

Тарас повернув голову і побачив Миколу.

– Привіт! А я думав, ти вже не прийдеш.

– Ну, як це? Я ж знаю, що ти сьогодні відлітаєш. Як нога?

Тарас скривився і майже одразу сумно посміхнувся.

– Та нормуль. Ви зробили все, що могли. Тепер тільки час і вправи.

Микола закурив і простягнув товаришу паперовий стаканчик.

– Тримай. Американо. З цукром, як ти любиш.

– Дякую.

– То о котрій літак?

– О другій.

– А до Барселони чим?

– Зараз приїде машина.

Деякий час чоловіки сиділи мовчки, роздивляючись хвилі.

– А я завжди думав, що в Іспанії на пляжах цілий рік людно, – подав голос Тарас.

– Нє. Жовтень то вже холодно для мєсних. Плюс двадцять – це вже не комільфо. А влітку тут, як тюлені, всі лежать. І місцеві, і туристи.

– З Ерефії багато приїжджає?

– Та хватає. Но ті сюда не ходять майже. Ті поруч з готелями тусять, біля оленклюзіву.

– Вони шо, сюди бухать за стільки тисяч кілометрів їдуть?

– О, тут такі тіпажі бувають, шо й з номера не виходять. Тиждень чи півтора бухає, потім його місцеві лікарі прокапують і летить собі додому отдохнувший.

– Жесть.

– Угу.

У якийсь момент крізь буруни хмар проглянуло сонце. Жовтий промінчик пробіг по вологому ранковому піску, по купі запаркованих на березі катамаранів, по пальмах і врешті вдарив в очі чоловікам на лавочці.

– Як же тут добре! – Тарас примружив очі. – Навіть не віриться, що в цей самий момент удома війна.

– Це точно. – Микола кинув бичок у смітник і дістав ще одну цигарку.

– А я оце, за весь час навіть у морі не покупався. Доки зовсім тепло було, то ще не ходив, потім під час реабілітації сюди не доходив, далеченько. То оце й прийшов на море глянуть.

– Так лізь! – Микола посміхнувся. – Ти ж не сахарний, не розкиснеш. Це ми тут за роки еміграції вже окліматизувалися, а ти чого? Йди купнися, буде що вдома розповісти.

– Та й то правда.

Тарас скинув кросівки, стягнув футболку й спортивки. На спині, збоку і на правій нозі виразно виднілися шрами. Він покульгав до моря. Микола курив, дивився на солдата, що плескався у хвилях, і посміхався.

– А, скільки того життя?! – Він рвонув через голову футболку. – Тарас, я до тебе!

За мить у воді вже було двоє. Двоє на весь довжелезний пляж, по якому снував трактор. А ще за мить сонце остаточно відігнало хмару і залило все навколо жовтим теплим світлом.