Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Я й досі не можу звикнуть до міста. – Семен розірвав пакетик з цукром і висипав білі кристали в чашку. – Здичавів у степу.

– Ну а як ти хотів? Вісім місяців – це не іграшки.

– Особливо до звуків важко звикаю. Шум, гам. Там звик годинами лежати в засідці тихо, як миша. І слухати. Вслуховуватися. А тут по вухах б’є, неначе в залізній бочці сидиш. Та й звуки інші.

– І на скільки ти приїхав? – Ваня обережно сьорбнув гарячої кави.

– На десять днів відпустку дали. У батька вже був. Тепер дочок провідати, поплатити дещо і назад. Ніколи не думав, що буде гнітити місто. Раніш я без нього собі життя не уявляв.

Ваня допив каву і махнув дівчині-офіціантці, мовляв, повтори.

– А шо колишня, до дочок пустить?

– Та ніби не проти. Дивно, та як пішов на фронт, то і стосунки більш-менш налагодилися. Хоч не гиркаєм одне на одного, навчилися розмовляти.

– Війна – такий час, коли все переоцінюється. І швидко.

– Ти правий. Я зі старшою щодня з фронту переписувався. А до війни їй заборонено було навіть СМС мені посилать.

– Усі ми міняємося. – Ваня взявся за другу каву. – Я от, пам’ятаєш, раніше завзятий був, усіх жизні вчив, а тепер перестав. Якщо доросла людина перебігає дорогу в чотири смуги руху, паркує на тротуарі машину або кидає сміття повз смітник, це не значить, що вона не розуміє, що робить. Усі все розуміють. І нічого моє зауваження їй не дасть. Шкода життя витрачати на таких, вчити дітей треба.

– Ну то ти ж, власне, це й робиш.

– Так, знову першачки в мене. От їх буду вчить. І вулицю переходити, і не смітити. А на дорослих забив.

– А я курить кинув. – Семен чи не вперше за розмову посміхнувся. – Шоб не залежати від тютюну. Та й у розвідці зайвий вогник чи запах ні до чого.

– О, це вже по уму. То ти куди зараз?

– Та до дочок. Старша вже, певно, зі школи прийшла.

– Та вже точно прийшла. – Ваня зиркнув на годинник. – Ну пішли, я тебе трохи проведу.

Чоловіки піднялися, Ваня поліз за гаманцем, однак Семен притримав його за руку.

– Облиш, сьогодні я.

– З якого це перепугу?

– Ну, по-перше, негоже, шоб учитель, та ще й молодших класів, за вояку платив. А до того ж у мене днями свято було.

– Яке?

– Ну яке? Професійне. День військової розвідки.

Чоловіки розсміялися. Семен штовхнув скляні двері, і в кафе увірвалися звуки міста.

– Альо, це Таня?

Таня заклякла просто посеред вулиці. Людське море від несподіванки налетіло, штовхнуло в спину, зачепило лікоть і ледь не вибило телефон. Однак за мить море змирилося і почало обтікати дівчину з боків.

– Так, це я, – промовила Таня і не впізнала свого голосу. – Є новини?

На тому кінці дроту деякий час мовчали, однак потім десь далеко, неначе з іншої планети, прилетіло одне слово.

– Є.

Їх забрали у серпні, коли навколо хати назустріч сонцю повертали голови соняхи. Під’їхала «буханка» і ще якийсь легковик. Батько помітив гостей, однак на його обличчі не ворухнувся жоден мускул.

– Таня, йди в хату. – Батько обережно взяв доньку за плечі й направив до будинку. – І не виходьте з мамою.

Тетяна неохоче відступила до веранди, потім ще крок у коридор.

– Мама! Тут приїхали! – Вона на мить випустила з поля зору постать батька.

З кімнати вискочила мати, в цей момент з двору пролунала автоматна черга.

– Тікай! – крикнула мати й вибігла з хати.

Тетяна озирнулася і побігла в дитячу. Швидко перелізла через підвіконня і, оббігши будинок, визирнула з-за рогу.

Батько лежав на землі і намагався рукою витерти заюшене кров’ю обличчя.

«Слава Богу, живий», – майнуло в голові.

Тетяна притиснулася до штукатуреної стіни будинку і дивилася на все розширеними від жаху очима.

– Можєш нє витіраться, всьо равно тєбе піздєц! – Один з чоловіків у камуфляжі копнув по ребрах. – І бабє твоєй, і дєвкє!

Троє інших заіржали. Один підійшов і приставив матері до лоба автомат.

– Ну шьто? – він говорив з кавказьким акцентом. – Допомагалась укропам? Тіпер будішь за всьо отвічать!

– Ми нічого не зробили. Де ми, а де армія? Ми просто тут живем.

– Мольчать, сука! Разбірьомся кто і што. У вас в пасьолке всє говорят, што ви за укропов.

– Навіть коли за Україну, це ще не коректувальник!

– Мольчать! – Чоловік без замаху штурхнув дулом їй у живіт.

Вона зойкнула і, зігнувшись, упала поруч з чоловіком.

– Ладно, Чех! У комендатурі розберемся. – Головний глянув навколо. – Шукайте дівку.

Далі все було як у тумані. Тетяна бігла. Бігла полями і посадками. Скільки саме, не могла б згадати і зараз. Потім був блокпост і вояки з «тридцятки». Потім ще якісь люди з СБУ, лікарі.