Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Бери, хлопче, цілу сітку, – посміхається мені чоловік, який, скільки я себе пам’ятаю, торгує городиною з машини в нас під домом. – Картопля гарна, сам бачиш.

Картопля дійсно гарна, як і дядько, що посміхається сірими очима з-попід розтягненої шапочки-гандончика. Чоловікові руки темні й порепані від важкої праці на землі. Одяг замизганий і пильний, однак в очах вогник, тож своє тяжке життя він живе, а не проживає.

– Текс. – Дядько виймає з машини сітку картоплі й кладе її на ще радянські підлогові ваги-площадку.

– О, раритет, – посміхаюся, доки він рухає гирки-противаги. – Ще мене у військкоматі важили. Вони хоч працюють?

– А зря смієшся, хлопче. – Чоловік встає. – Я оце років з тридцять торгую, ще з перебудови, то скажу, що краще від цих вагів немає.

– Чому це?

– Тому шо в них рівень калібровки – максимум кіло. Тобто більше не нажучать. А в нових, електронних там торба.

– Тобто?

– Умільці на оптових ринках уже давно навчилися регулювать. Але там кілограмом не розмінюються. Зважував мені один цибулю на посадку. У нього двадцять чотири кіло. А я ж бачу, шо не може буть, кажу, давай переважимо, бо сам торгую. Він у момент каже, раз свій, плати як за сімнадцять. Ото тобі й електронні.

– То шо, все настільки серйозно?

– Серйозно чи ні, а умільці вже все придумали. Раніше під вагами тумблер був, перемикали рівно-нєдовєс- перевєс. А зараз взагалі брелок як від машини. Тицьнув у кишені – і прівєт.

– О, як усе у вас….

– А ти думав? Думав, прогрес лише на службі в порядних людей? Це бізнес, дєтка. У нашому випадку, шо менше можливий рівень втручання, то покупцеві краще.

– Дякую за науку, скільки тут у сітці?

– Показує двадцять два і пів. Давай гроші за двадцять, точно в плюсі будеш. Цей агрегат не здатен нажухати навіть на два кіла.

– Дякую!

– Приходь ще, як з’їси!

Якось гуляли з друзяками по Львову. Ввечері. Саме мав потягом на Київ їхати і було кілька годин. Чи то зима, чи то осінь була, карочє, холодно було. Ну а раз холодно, то я собі під ніс і наспівував: «Холодно… – причому з прононсом а-ля Вакарчук. – Голодн-о-о-о…»

Завалили в кабачок до грека знайомого. А там дівчатка сидять за сусіднім столиком. Ну я далі мугикаю.

– А у вас голос похожий на Славин, – каже офіціантка.

– Та біда мені з тим Вакарчуком, – я їй з серйозною пикою.

Кстаті, чому я так відповів, не знаю й досі. Просто якось само собою вийшло.

– Чого? – питає дівчина.

– Та просто я за нього співаю в групі, тільки нікому не кажіть.

– Як це? – кліпнула очима офіціантка.

І тут мене понесло.

– Та так склалося. Роки два тому Слава втратив голос і знайшов нас трьох. Мене, Васю з Києва і Діму з Дніпра. У нас голоси на нього схожі. Шоб ми співали, а він тільки рот відкривав. Ми підписали контракт, як виявилося потім, кабальний. І тепер співаємо. Бач, які зараз длінні в «Океанів» концерти? Одному не виспівать. Важко, коли хтось хворіє. А раз було оце, шо пацани вдвох захворіли, думав, здурію три години співать.

Сиджу, носом хлюпаю, сльози течуть. Уже й сам повірив. І так мені себе шкода. Уже й дівчата за сусіднім столиком звернули увагу. Недовірливо, однак розпитують. А я пива сьорбнув, і мене вже несе.

– Умови нелюдські, – кажу, – сидимо під сценою. У нас там спіціяльна будка, тіпа клєтки. Там екран, на якому сцену видно, і ми співаємо. А Славко тільки рота відкриває. Ну і коли просто спілкується з людьми, то вже сам. Знаєте, як нас там називають?

– Як?

– Трійник Вакарчука.

– А чого трійник?

– Тю, бо ж троє!

– Та ладно, – каже дівчина з-за сусіднього столика. – Якби це так було, то всі вже б знали.

– Та я про це не можу нікому сказати.

– А нам же ж кажете.

– Так вам ніхто не повірить. Хто Славко, а хто ви? Ви навіть не знаєте, як мене звать.

Тут мій товариш з серйозною пикою видає:

– Так, харе ляпать, бо пошкодуєш. Вставай, пішли.

Бачу, дівчата аж побіліли з переляку.

– От бачите, даже без охорони пройтися не дають.

Вийшли ми, я бубонів своє: «Го-о-лодно-о-о…»

Звісно, потім сміялися з цього випадку, ну що з дурних взять… А цього разу на Форумі видавців я підслухав розмову в барі. Якась дівчинка доводила іншій, що Славко співає не сам… що ніби це такий самий проект, як колись «Міллі Ваніллі»… Сидів я, слухав і думав. Оце чудонув. Головне, тепер з Вакарчуком не перетнутися… мало лі, ще пику натовче.

– Привіт, дядь Коль. – Андрій обережно приліг збоку могилки. – Шо у вас тут, порядок?