Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Звісно! А вертоліт чий?

– Вертоліт наш! Шоб він прикривав наших бійців згори.

Толік однією рукою малював контур «пташки», а іншою куйовдив білявий чубчик сина.

– Прапор сам намалюєш?

– Ага! – Малий схопив олівці й почав наводити на борту гелікоптера жовто-блакитний стяг.

Він сопів, крехтів, час від часу слинив олівця. Толік дивився на його рухи і посміхався лише кутиками губ.

– Шо ви там, мужики, робите? – долетів сонний голос дружини з дивана.

– Тато вертоліт намалював і танк! – Макс зістрибнув з колін, схопив аркуш і підбіг до матері. – Дивися, як гарно!

– Так, гарно. – Дружина кинула сумний погляд над головою сина в бік Толіка. – А шо, крім зброї, нічого намалювати?

– А я тут будинки домалюю і дерева, – залопотів малий. – Я вмію, я зараз!

Він підбіг до столу, Толік поступився йому стільцем і повернувся на диван до дружини.

– Ну, шо вдієш? Війна в країні. Тільки про це й мови. Шо ж він малюватиме?

Дружина витерла тильною стороною долоні сльозу, що раптово з’явилася в кутику ока.

– Та я розумію. Головою розумію, а серцем прийняти не можу. У тебе о котрій потяг?

– Та ще купа часу. О п’ятій ранку. – Толік посміхнувся. – У нас з тобою ще купа часу. Вкладемо Макса, і я весь твій.

Запала тиша. Деякий час було чутно лише цокотіння годинника в коридорі та шурхіт олівця по паперу.

– Толь, ти обережніше там.

– Ну, звісно, ну чого ти? Я ж уже з досвідом.

– Та, досвід то таке. Кажуть, що найбільше гинуть або новачки, або досвідчені.

– Ну, не в моєму випадку. Тим більше, я он малюнок Максів заберу, де мене згори пацани прикривають.

Він поцілував дружину, провів долонею по волоссі.

– Усе, Макс, закінчуй малювати, пішли спать. Я тобі шось цікаве розкажу.

– Про війну, тату?

– Ну… – Толік посміхнувся дружині. – Якщо мама сваритися не буде, то трохи й про війну.

Небо на сході світлішало. Ще кілька годин, і ніч остаточно відступить, даючи дорогу новому дню. Осінь. Вогко. Туман. Із сірого низького неба зрідка зриваються краплинки.

– Шо, Толь, знов читаєш?

Павло, пригнувшись, перебіг лисіючу осінню посадку і вскочив у невеличкий окоп, а швидше ямку з відвалом-насипом і натягненим згори шматком целофану.

– Ага. – Той посміхнувся, вимкнув телефон, у якому щось розглядав, і витягнув уперед стиснутий кулак для привітання.

Павло стукнув кулаком об кулак і звалився поруч.

– Ти ж змінився дві години тому, чого не спиш?

– Та, не схотів пацанів у бліндажі будить. Схід сонця зустрічаю. Лежу, кайфую.

Павло дістав пачку цигарок. Доки витягав одну – зламав. Матюкнувся, відкинув. Дістав іншу.

– Шо читаєш? – Закурив і пустив цівку диму вгору під целофан.

– Не повіриш! «Історію України» Субтельного. Закачав оце, як був на ротації.

– Дай глянуть.

Толік увімкнув смартфон і простягнув його товаришу. Кілька хвилин той курив, гортав сторінки і щось читав.

– А нашо воно тобі? – Павло повернув апарат Толіку.

– Ну як нашо? Погано не знати історію своєї країни. Як не знаєш, тоді й наступаєш на ті самі граблі, що й твої пращури.

– Та да, ти правий. А то оце, як я, дожив до сорока і весь час вірив у справедливого сильного старшого брата.

– Та й не ти один. Ото й вигрібаємо.

Деякий час чоловіки лежали мовчки, аж озвалася рація:

– Бусол, Вумник, ви де поділися?

– Бусол на прийомі. – Павло почухав антеною рації лоба. – Вумник зі мною, ми в гнізді відпочиваємо.

– Ясно, а то ми вас загубили.

Навколо потроху розвиднилося. Туман став щільнішим. Крізь нього ледь проглядали берізки з рештками пожухлого листя, контур посадки та присипана листям стежка.

– Ладно, Толя, піду я шось поїм та дрихнуть.

– Давай, друже. А я ще почитаю. До речі, думав після війни в інститут на історичний документи подавати.

– Ну, а шо? – посміхнувся Павло. – Ти ж і так тут історію пишеш!

У наступну мить він зник у тумані.

Толік визирнув з-під навіса. Навколо лише біло-сіре марево. Він згадав, як у дитинстві любив у таку погоду висунутися з вікна і крикнути: «Конячка!» А тоді хтось із сусідньої багатоповерхівки, той, хто теж розглядав з’їдене туманом місто, кричав у відповідь: «Їжачок!» І вони сміялися, неначе розгадали якийсь важливий шифр.

Толік уже майже крикнув, однак в останній момент стримався і посміхнувся сам собі. Війна – це не жарт. Він улігся, вмостився зручніше і відкрив у смартфоні підручник.

«Урал», що під’їхав до блокпосту, здався Ігорю знайомим. Світанок уже намагався посунути темряву далі на захід, однак та впиралася, чіплялася туманом за поодинокі дерева, кущі та плити, що частково перекривали дорогу.