Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Так і є. Це Жужа з четвертого батальйону.

«Урал» блимнув фарами і став перед Ігорем. На капоті дійсно було наведене слово «Жужа».

З кабіни з боку водія зістрибнув комбат. Посміхнувшись Ігорю, він скинув рукавичку і простягнув руку.

– Привіт, Алушта. Мерзнеш?

– Привіт, Вовк. – Ігор потиснув руку. – Нам не привикать до вітру. Це ви по лісах ховаєтеся, а в нас уже не шкіра – кирза. Обвітрені, як чобіт.

Обидва засміялися. Вовк зробив знак водієві «Урала», щоб протягнув трохи вперед і вбік і звільнив проїзд. Ігор дістав пачку цигарок і простягнув комбату.

– О, Алушта, непогано на блоках живуть люди, – гигикнув Вовк. – Червоне «Мальборо», класика.

– На. – Ігор витяг з розгрузки дві цілі пачки. – Волонтери вчора дали. Такий собі з Новим роком подарунок.

Комбат узяв цигарки і засунув у кишеню штанів.

– А куди це ти зрання, Вовк?

– У місто, у лікарню.

– Захворів?

– Ага. Он пів-«Урала» хворих, мать їх так.

– Тобто?

– Та до нарколога аватарів везу. Шоб засвідчив.

– Ану покажи.

– Та йди дивися.

Вовк підійшов ззаду до «Урала», відсунув брезент і зазирнув. Біля борта сидів боєць з автоматом, а далі, просто на якомусь рядні, неначе мішки з картоплею, лежали п’ятеро.

– Ніхуйово.

Вовк поздоровкався з вартовим, тицьнув йому цигарок й опустив край брезенту. Повернувся до Вовка.

– І це всі твої, комбат?

– Мої.

– А шо за привід?

– А хіба дурню привід треба? Миколая ж було? То й жеруть.

– Так а де вони у вас у лісі беруть?

– Уже вичислили. Є тут один місцевий. Торгаш, блін. Вони йому дзвонять, і він пізно ввечері на «Ниві» приїжджає під стару кинуту ферму. А ці посилають гінця.

– Хитрі, блін.

– І не кажи, як за горілкою, то ні страху немає, ні сорому. Лізуть як таргани, і до сраки патрулі й розтяжки.

– Без башні.

– А як воювать, так нікому. Та я ж і не поставлю в караул, бо нажреться, засне і виріжуть усіх.

– Ти правий. І шо з ними тепер?

– Та шо? Лікар висновок дасть, потім на суд.

– Посадять?

– Та хєр там. Війни ж немає? Немає. Значить, штраф. Аби воєнне становище, то да, а так! – Вовк зітхнув і махнув рукою.

– І багато в тебе таких?

– Слава Богу, ні. Головне – вирахували, де беруть. Завтра в ділка вже ми замовимо.

– Ото діло.

– Ага, я йому не заздрю. Ладно, Алушта, тримай краба, я поїхав.

Чоловіки поручкалися, комбат застрибнув в «Урал», і той, чмихнувши, викотився за блокпост.

Ігор провів його поглядом, повернувся на своє місце і махнув рукою стареньким «Жигулям», що спинилися біля знаку «Стоп».

Навколо вже майже розвиднилося, навіть зник туман. «А скоро Новий рік», – майнуло в голові. Ще рік війни майже минув.

Ромчик сидів за столом і малював. На папері вже з’явився танк, а тепер біля нього мав доповнити картину бліндаж з жовто-блакитним прапором угорі. На столі валялися олівці й точилка. Від напруги Ромчик аж висолопив язика.

Раптом збоку, на книжковій полиці, прокинувся мобільний. Цю мелодію Ромчик не сплутав би з жодною.

– Пап! – Він кинувся до полички і схопив телефон. – Привіт, пап!

– Привіт, сину! – Голос батька в трубці був трохи захриплий. – Як ти там? Шо мама робить?

Ромчик повернувся до стола і помацав танк.

– Я малюю, а мама шось на кухні варить. Святвечір же. Скоро вечеряти сідатимемо. Дать їй трубку?

– Та потім, поки з тобою давай поговоримо. Шо там у вас? Холодно у квартирі?

– Ні, тепло!

– А надворі холодно?

– Та сьогодні не дуже. Я навіть ходив на санках кататися!

– Сам?

– Ти шуткуєш? Звісно, сам! Хто у вісім років з мамою на гірку ходить?

Ромчик сів за стіл і, взявши олівець, продовжив малювать, не припиняючи розмови.

– Пап?

– Шо?

– А ти на вулиці зараз?

– Да!

– У шапці?

– Звісно в шапці, як же ж на морозі без шапки?

Ромчик закінчив бліндаж і почав розмальовувати прапор.

– А у вас зараз стріляють?

– Там, де я, не стріляють.

– Точно?

– Точніше не буває.

– Я скучив, пап.

– Сильно?

– Дуже сильно.

На мить у слухавці стало тихо. Ромчик навіть злякався, що перервався дзвінок. Та батько заговорив знову:

– Ну раз сильно, то відчиняй двері!

– Що?

– Двері відчиняй!

Ромчик відірвав погляд від малюнка і глянув у бік коридору. В цей момент у двері подзвонили.

– Мама, це тато! – Ромчик кинувся до дверей і, натиснувши ручку, штовхнув їх уперед.

У коридорі стояв батько. У берцях, камуфльованій формі й зеленій шапці. Бородатий, неначе казковий богатир!