Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Вітя, не знаю, що сказать. Дізнався, що в тебе доня. Буду думать, як підтримати, та ж тебе їй ніхто не замінить.

Спи, Віть, добраніч.

– Ти не повіриш, Славік, однак у нас тут теж війна і часом не слабша за ту, шо у вас, в Україні.

Сергій підійшов до річки, взяв невеличкий кругляк і запустив жабку.

– Два, три, чотири, п’ять, шість, – Славік посміхаючись рахував стрибки камінчика. – Молодець, брате, талант не проп’єш.

– Ага, но спробувать можна.

Сергій повернувся до товариша і сів на траву. Дістав з сумки пляшку «Кромбахера», відкрив і ковтнув.

– Знаєш, Славік, яке у дрезденських німців улюблене заняття?

– Та ж звідкіля?

– Сидіти отак, як ми, на березі Ельби і дудлити пиво. Або в пивнухах, або так, на березі.

– І шо в цім поганого?

– Нічого. Просто вони до чортиків не люблять, коли щось ламає заведений уклад.

– І?

– А наша війна ламає. Уся еміграція поділилася на два протилежні табори. Одні за Україну, інші за хуйла. І кожен, відповідно, намагається шось пояснити німцям. А їм воно не дуже-то й треба.

Деякий час чоловіки сиділи мовчки. Повз проплив біло-зелений пароплав. Великі колеса били по воді. На палубах бігали діти і фотографувалися туристи.

– Ну німці ж ніби помагають нам?

– Хтось допомогає, а хтось їздить з наклейками «Я за Пу…». Якби війна була в Польщі, поруч з країною, то вони б, звісно, метушилися. А так з якого дива? Де та Україна? Та чи є вона?

– Усе так погано?

– Я не кажу, шо катастрофа, просто Німеччина зараз нагадує швидше Донбас, ніж, скажімо, Київщину чи Франківщину. Якшо в Києві ти йдеш у вишиванці свій серед своїх, то тут можна й нарватися. Тут набагато жорсткіше все. Два табори постійно воюють один з одним. Плюс у хуйлолюбів підтримка з боку російського ТБ, що вєщає німецькою.

– І шо робить?

– Те, шо й робили! Збирати гроші, купувати уніформу, машини, все, шо треба на передку. Це ж наша війна? Тож нам і перемагати ворога.

Небо затягли хмарки. На землю впали перші важкі краплини.

– Попили пива. – Славік піднявся з ковдри. – Нещасний день відпочинку і то через одне місце.

– Та нормуль! Пішли під міст! Дорозкажу тобі про нашу специфіку. Відпочинь, завтра будеш про дорогу думать!

Чоловіки забігли під міст. За мить усе навколо зникло за стіною води.

Я полишаю Донбас. Полишаю цю випалену степову землю, червоні відвали териконів і розбиті важкою технікою дороги. Мені сумно, бо тут я полишаю близьких мені людей. Людей, про існування яких ще два роки тому я навіть не здогадувався, а тепер не можу без них жити.

Сьогодні я став свідком цікавого епізода. Здоровенний чорний кіт, гроза всього живого на подвір’ї, десь блукав, аж повернувся додому і першим же ділом накинувся на котячу шоблу. Почувши сичання чорного, коти чкурнули в різні боки. Однак одне сірувате смугасте кошенятко, завбільшки з кулак, яке щойно дудлило цицьку в мамки, вигнуло спину, виструнчило хвіст і засичало у відповідь. Чорний спочатку навіть не зрозумів, що відбувається, однак кошеня й не думало здаватися без бою.

– Отак і ми, – засміявся мій товариш. – Не зважаючи на те, шо ворог дужий і страшний, відступати й не подумаємо. Це наша земля.

І на душі стало затишно. Аж до самого потяга я згадував це маленьке мужнє кошеня. А вже в потязі, коли той віддалявся від Рубіжного, я побачив напис білою фарбою на цегляній стіні: «Я нікому тебе не віддам, люба Україна». І дата: 14.02.2014. Отак.

Добраніч.

– Привіт, Тань.

– Привіт, Льош.

– Як ви там?

– Живі.

– Не смішно.

– Та я й не сміюся.

– Працюєш?

– Працюю.

– І шо, гроші платять?

– Минулого місяця вперше за рік дали. П’ятдесят баксів. Сказали, шо по курсу двадцять сім. А насправді помінять можна по двадцять один.

– А цього місяця?

– Аванс дали. Але в рублях. Трохи більше. І це ж так, без вєдомості, без нічого. Тицьнули. Будьте довольні.

– А за рік, шо пропрацювала?

– Сказали, шо то вам хай Україна платить.

– Так ти ж у них працювала?

– Та кому це цікаво? Не нравиця? Зараз понравиця! Тут все жостко. На роботу йдеш – очі в підлогу, з роботи – очі в підлогу. У них усіх зброя. Страшно. Жінку на базарі застрелили. Шось не так сказала чи шось не те, і все. З автомата чергу в лоток. Поховали.

– Тікай звідти, Тань.

– Льош, ну скільки казать? Кому я у вас треба? Своїх медсестер немає?

– Станеш на облік, шось придумаєм.

– Льош, то пусте! Оно тут люди від вас вертаються. Додому. Хай до поганенького, однак свого. Ти пойми, не може людина по чужих кутках усе життя прожить. Ну місяць, ну два, а потім усе одно додому тягне. Та й спокійніше стало. Обстрілів немає. А ці, козачки, ну то, може, й вони куди здриснуть з часом.