Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Степан простягнув руку. Іван посміхнувся, вхопився за неї і ривком підвівся.

– От бачиш, життя на лад іде!

Чоловіки, посміхаючись, вийшли зі складу і пішли через дорогу до ларка з кавою.

Вечоріло. Берлінський біргарден, неначе вулик, шумів сотнями голосів. Сміх, цокання келихів, запах лип і пива.

– Данке шон. – Роман узяв келих, кинув у кишеню решту і пішов між рядами довгих столів шукати вільне місце. Минаючи відвідувачів, він ковзав по ним поглядом. Аж раптом погляд за щось зачепився. Спочатку Роман навіть не зрозумів, що саме йому впало в око в фігурі хлопця, що сидів за столиком майже на виході. А в наступну мить зрозумів. На зап’ястку в того був сплетений з двох стрічок жовто-блакитний браслет.

– Можна до вас? – посміхнувся Роман хлопцю.

– Авжеж, якшо диму не боїтеся, я тут курю.

– Не страшно. – Роман сів. – А ви з України?

– З Сум. – Хлопець з цікавістю поглянув на Романа. – А шо, так по морді ліца видно, шо ви одразу українською привіталися?

– Та ні, просто побачив, – кивнув на браслет Роман.

– А-а! – хлопець посміхнувся. – Ну тоді ясно. Я Валік, будьмо знайомі.

– Роман. – Чоловіки потиснули один одному руки і вдарили келихами. – За здоров’я.

Три останні доби в Берліні було жарко. Навіть занадто. І ось тепер надвечір натягувало на дощ. Піднявся вітерець. Він трухонув липи і посипав жовтий цвіт у пиво відпочивальників.

– А ви давно в Берліні живете? – Валік зробив ковток і затягся цигаркою.

– Та вже понад тридцять років, я ще з Союзу виїхав.

– А родом?

– Зі Львова. – Роман теж зробив ковток і глянув на липи, що знов кинули цвітом у людей. – А ти якими судьбами?

– За бусом для армії приїхав. Знайшов тут «фольца четвертого». Зранку оформим і пожену в Україну.

– Волонтер, значить?

– Ага. А ви чим заробляєте?

– Лікар я. Стоматолог. І шо чутно? Влада так ніяк за армію й не візьметься? Усе й далі волонтери?

– Ну як? У влади все складно. Тендери, закупівлі. А пацани роками ждать не можуть. Війна.

– Так, війна.

Десь у небі загуділо, вітер пішов поривами. Відвідувачі почали розбігатися.

– Зараз лине. – Роман глянув угору, а потім знов на хлопця.

– Так, думаю, мало не буде.

Чоловіки знову приклалися до келихів. Згори полетіли перші важкі краплини.

Торорох! Ударив грім, небо розрізала блискавка. Усі, хто ще сидів у пивному саду, позривалися з місць. А в наступну мить з неба полилося неначе з відра. Роман з Валіком вибігли на вулицю, коли дощ уже валив стіною. Вода була скрізь – угорі, під ногами, бризкала зі стоків та ливників.

– Усе, Романе, я почалапав. – Чоловіки стали під естакадою S-бана. – Бо завтра купа роботи.

– Стій, – Роман витягнув гаманця, дістав не дивлячись усі паперові гроші й сунув у руку хлопцю. – На, хоч на бензин.

– Та тут як для бензину багато.

– Ну, може, шо докупиш.

– Дякую!

– Це тобі дякую. І хлопцям дяка. Колись, коли я був такий, як ти, я боявся системи, йшов на поступки совісті. Врешті й утік. А ви не побоялися. Дали бій. Тож чим можу.

Злива трохи вщухла. І хоча дощ не припинився повністю і блискавки ще розрізали небо, місто ніби вмилося і блищало у світлі фар машин та віконець Шьонхойзер алле.

– І все ж дякую! – Валік простягнув руку.

– Слава Україні! – Роман потис руку.

– Героям слава!

За мить Валікова постать розчинилася в сутінках. Роман поліз у кишеню, намацав цигарки, витяг одну і закурив. По естакаді S-бана прогримів потяг. Романові стало добре-добре, як колись у дитинстві, коли мама його за щось хвалила.

– «Кьольш»? – Світловолоса симпатична панянка посміхнулася Толіку і показала пальцем на пивну бочку.

– Ні, дякую, хоча…

– О, сконд пан? – враз перейшла на польську пані.

– З України, – посміхнувся Толік і сів за барну стійку.

Ранковий Кельн ще не гудів сотнями тисяч туристів. Здебільшого на вулиці були або місцеві, або робітники крамничок, що розкладали свої товари.

– Може, й рано для пива, – махнув рукою Толік, – та від вашого 0,2 «Кьольша» ніц мені не бендє.

Барменша посміхнулася і подала Толіку келих, який більше нагадував медичну колбу.

– Наздровє!

– Так, наздровє! Дзенькує!

Барменша відійшла, теронула ганчіркою старі важкі столи, визирнула на вулицю, де пішов дрібний дощ, і повернулася знов до Толіка.

– І шо в Укра`нє та во`йна? Вже лєпєй? Скінчона?

– Та яка там скінчона? Кінця й краю не видно тій війні.

– А тут ніц не мувлять вже.