Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Почути своє ім’я від чужої людини було так неочікувано, що Михась на мить завмер. А потім нявкнув і знов теронувся об ногу бійця.

– Мотиль, це Тренер, – солдат підніс до обличчя рацію.

– Прийом, – прохрипіла та у відповідь.

– У нас сьогодні гості будуть.

– Тобто?

– Я тут на озері Михася знайшов!

– Та ти шо? Так дуй сюди.

– Уже йду.

Солдат кинув вудку в траву і взяв Михася на руки. Той від несподіванки злякався і хотів дременути.

– Куди ти, дурко? Хазяї твої як евакуювалися, то на столі в хаті записку лишили, шоб, як ти повернешся, сповістили. Ми вже й не думали, шо ти з’явишся. Жека там тебе чекає. Переживає.

Солдат підняв Михася перед собою на витягнутих руках і глянув йому в очі.

– Де ж ти оце стільки був, гуляко? Зараз подзвонимо, вони тут недалеко, за два села, живуть.

Глупа ніч, межа Запорізької та Донецької областей. Завантажений вщерть бус летить крізь темряву. Дорога жахлива, неначе після бомбардування. Принцип «вище швидкість – менше ям» деякий час спрацьовує. Аж раптом – ба-бах! Бус здригається, неначе велетенський кінь, якого щось підбило на алюрі. Кульгнувши, бус спиняється.

– Є контакт. – Сергій відчиняє водійські дверцята.

– Та чую!

Безкамерка шипить і спускає. Добре видно місце, де диск зустрівся з ямою.

– І де запаска?

– Ну де? – сміється Сергій. – У салоні. У самому низу, під барахлом.

– Круто.

– А ще крутіше, шо я не знаю, чи накачана вона, а насос забув.

Піднімаємо погляд. Зірки спокійно споглядають за нашою метушнею.

Глянули по навігатору – таки є села по дорозі: одне праворуч, одне ліворуч.

– І куди?

– Давай праворуч.

Бус обережно перекочується по ямах, шипить, човгає колесом та скрипить чим може. Нарешті перші хати.

– Давай ліворуч, там ніби блимнуло світло, – викручує кермо Сергій.

– Господар! Агов, є хто?

Через деякий час на заставлене кузовами подвір’я виходить заспаний молодий чоловік з голим торсом. За ним вибігає маленьке кучерявеньке дівча років чотирьох.

– Шо у вас?

– Колесо.

Чоловік виносить кувалду і пневматичний насос. Дитина тягне ключ.

Пшикнув насос, вдарив по диску молот. Бус неначе аж зітхнув.

– Де це ви? За мостом?

– Так, перед розвилкою. Ще думали праворуч у селі допомоги шукать чи ліворуч.

– О, ліворуч то біда. Там би блукали довго.

– Значить, пощастило нам, ось візьміть за допомогу.

– Доня, на оно тобі, заробила! – простягає він гроші дитині.

Та роздивляється у світлі фар купюру і посміхається.

– Я кочю кіндел купити!

– Ну не зараз же ж? Уранці.

– Мама, тифися! – Дівча біжить до хати.

– Доця, помічниця, – сміється навздогін чоловік. – А молоток шо, папа буде нести?

Ми сміємося, тиснемо один одному руки і сідаємо до буса. Останній ривок нічним Донбасом, і ми нарешті розвантажимо все, що привезли хлопцям на передок.

Віталік повільно йшов вулицею села. Він був тут уперше. Асфальтована дорога, чистенькі будиночки з маками та піонами у палісадах. Цілком зрозуміло, чому Сергій переїхав сюди. Востаннє вони бачилися роки три тому, коли Сергій вирішив змінити мегаполіс на ферму. І ось нарешті випала нагода для гостин.

Перед виїздом Віталік знайшов на карті потрібний будинок, однак вийшов з автобуса за дві зупинки до нього, на самому початку села, щоб прогулятися і розім’яти ноги. Вечоріло, десь гавкали собаки, удалечині за ліс сідало сонечко. Віталік спокійно чимчикував вздовж хат та парканів, розглядаючи все навколо, як раптом помітив людську постать, що, якось дивно рухаючись, вийшла з провулка.

Чоловік був худющий, неначе не їв останні років тридцять. У розірваній на лікті грязній сорочці, сірих з витягнутими коліньми штанах і в подертих у хлам кросівках. Він повільно виходив з-за повороту, сильно накульгуючи, навіть тягнучи за собою ліву ногу. При цьому кросівок боком терся об асфальт, видаючи специфічний шаркаючий звук.

У якійсь момент він повністю повернувся, і Віталік відчув, як піднімається на спині волосся. Сиве сплутане волосся збоку заплямоване засохлою кров’ю. Одне око повністю запливло під гематомою, друге дивилося кудись просто крізь Віталіка.

Чоловік щось бурмотів собі під ніс, час від часу шкірив жовті гнилі зуби і йшов, не розбираючи дороги. Віталік машинально зробив крок назад.

– Не бійтеся, він безпечний! – пролунало ззаду.

Віталік рвучко обернувся і побачив підлітка років дванадцяти-п’ятнадцяти, який стояв і спокійно їв морозиво.