Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– То розкажіть, чому ви вирішили всиновити відразу трьох діток, та ще й із зони воєнних дій? Зараз мало хто хоче взагалі спілкуватися з людьми з Донбасу. А тут діти. І всиновлення.

Тетяна знову посміхнулася.

– Ну я ж хотіла велику родину? Трійко синів уже доросі. Тоні, моїй молодшій, вісім. Шо ж вона одна ростиме? А тепер ще і Славко, і Василько, і Ліза в нас є. І галас постійний, сміх у хаті. Це й є моя мрія.

– Але чому з Донбасу?

– А немає різниці, звідки дитина. Чи з Чернівців, чи зі Слов’янська. Головне, що дитина має жити в родині. Має бути бути огорнута любов’ю. Тулитися до мами, а не закриваючи голову рученятками, сидіти в темному підвалі. Я коли дізналася, що дитбудинок вивезли з війни, то відразу туди поїхала. Славко до мене якось зразу прикипів. І я зрозуміла, шо це мої діти. Усі троє. Так і сталося.

Тетяна глянула на годинник на руці.

– О, в школі вже заняття закінчилися, зараз старші прибіжать.

– Добре, дякую за розмову, не буду дітей лякать. – Андрій вимкнув диктофон і подав Тетяні руку. – Було приємно поспілкуватися. Статтю перед друком кину вам на мило, шоб ви глянули.

– Добре, як скажете.

Андрій пішов алеєю парку, час від часу поглядаючи на Тетяну, яка лишилася зі Славком.

– Мамо! Мамо! Ми вже! Ми тут! – пролунало раптом з майданчика.

Андрій став біля горіха і закурив. Він дивився, як діти обліпили жінку. В горлі пересохло, очі налилися сльозами.

– Твою ж дивізію. – Андрій відвернувся від дитячого майданчика. – Ось воно яке щастя насправді.

Василь з Гнатом повільно спускалися Інститутською до Майдану. Вони йшли вздовж парапету, вдивляючись у фотографії загиблих з Небесної сотні.

– Устим, – спинившись, Гнат помацав граніт біля фотографії. – Ех, хлопе, не втримали ми твоє небо.

Він відвернувся, щоб не бачив товариш, і тильним боком долоні нишком витер вологі очі.

– Знаєш, шо оце подумалося? – Василь закурив. – Подумалося, шо ніхто не знає, коли зробить свою головну фотографію.

– Не поняв? – повернувся до нього Гнат.

– Ну шо ти не поняв? Глянь он на хлопців. Оце й є їхні головні фотографії. Ті, в яких усе їхнє життя. Ті, на яких вони такі, якими запам’яталися.

– Тю, та ніхто ж не вибирає собі фотографію на могилу!

– Не вибирає. – Василь хитнув головою. – Ба більше, навіть не знає, шо оця заморожена мить і стане головною. Що саме цю фотографію виберуть інші для ілюстрації цілого життя. Стоїть собі людина, посміхається фотографу. Клац. Є! Може, ще й гляне, чи гарно вийшла. Шось, може, навіть скаже типу «нормуль» чи «о, гарно вийшло». І забуде цей епізод. А насправді це була головна фотка.

– Шось ти, Вася, прям фаталіст. Боїшся смерті?

– Не скажу, шо прям боюся, та не хотілося б ще. – Василь запалив лампадку біля фотографії.

– А давай я тебе сфоткаю. – Гнат дістав мобілку. – А раптом це твоя головна фотографія буде?

– Йди в сраку, дурачьок! З тобою тільки думками ділитися.

На Київ спадав вечір. Люди, що йшли Інститутською, не розуміли, чого це двоє людей у формі, один без руки, другий на милицях, обійнявшись, розкатисто сміялися.

Петро Олексійович помирав. Він лежав горілиць на ліжку і дивився в одну цятку на стелі. Поруч з Петром Олексійовичем на лавці сидів син Петро Петрович і онук Олекса.

– Нічого, дітки, не переживайте, – шепотів дід, – я своє пожив. Якщо хочете прожити з моє, то не майте віри державі.

– Чому це, діду? – Малий Олекса зацікавлено ворухнув вухом.

– Тс-с, – шикнув на малого батько. – Не займай діда, йому, мабуть, важко говорить.

– Облиш, Петро, дитина має знати. – Старий повів рукою. – Я дожив до поважного віку лише тому, що не мав іллюзій. Усі зі шкури лізли, заробляючи пенсію, брали участь у соцзмаганнях, отримували грамоти, а я чинив зовсім не так.

– А як?

– Тридцять шість років я пропрацював на заводі простим майстром цеху. Та щодня шось приносив з роботи додому. Щодня. Навіть коли не було що взяти, приносив горщик іржавих цвяхів.

– Тату, не треба!

– Треба, сину, треба! Нехай дитина знає і розуміє! І саме тому, що всі ці роки я носив додому різні речі, вся наша родина пережила і голодні дев’яності, і дурні нульові. Я сам забезпечив собі пенсію, а твоєму батьку життєвий старт.

Дід важко відкинув голову на подушку і заснув. Малий деякий час дивився на старого, а потім повернув голову до батька.

– Тату, то шо, наш дідусь усе життя крав? Крав і каже, шоб і я крав? Шо красти це добре?