– А якого патріархату?
– Ну наш капелан православний, київського патріархату. Та сподіваюся, війна кінчиться, ми по домівках, а ви тут самі розберетеся, якого батюшку поставить.
– Бережи вас Боже, діти. – Стара перехрестила вояка. – Хай та війна швидше кінчається.
Баба повільно потягла візка з горба в бік хат.
– Дякую, мамцю, і ви себе бережіть, – перехрестив стару в спину солдат.
– Хлопче, у тебе шось болить?
Тамара спинилася і поклала руку на плече хлопця. Молодий, худенький, коротко стрижений. Вдягнений у камуфляж і берці, він просто сидів на бордюрі, підібгавши під себе ноги, і дивився перед собою в одну точку.
– Ні, не болить. – Він хитнув головою, однак навіть не звів погляду на Тамару.
– А може, – запнулася Тамара, – може, ти загубився? Чи немає куди йти?
Парубок нарешті відірвав погляд від асфальту. Він посміхнувся, однак очі, великі й блакитні очі, були сумними. Посмішка не розрівняла й тонких зморщок у кутиках очей.
– Оце точно. Загубився. Іноді мені здається, що всі ми загубилися. Ті, хто на дембель пішов. На фронті одне життя, тут інше. Те, що там найцінніше, тут нічого не варте. Ось з госпіталю вийшов і наче в чужий світ потрапив.
– Ну, козаче… – Тамара поставила на асфальт сумки й знов торкнула хлопця за плече. – Так не можна думати. Люди є різні, різних і треба. Як би ми розрізняли, що добро, а що зло, якби всі були однакові? Як би дізналися, що є гарні, якби не було поганих?
Хлопець підвівся, обтрусив уніформу і знову посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла дійсно посмішкою. Павутиння зморщок зникло, а блакитні очі засвітилися.
– Може, й так, та важко це дуже.
– Звісно, важко. А ти думав, шо буде легко? На фронті все чіткіше, зрозуміліше. Емоції на видноті. І ворога, і друга, і зрадника, і героя видно добре. А тут набагато важче.
– І що ж робить?
– А шо робить? – Тамара взяла хопця під руку. – Бери, оно, мою сумку, підемо кави поп’ємо. Будеш вчитися жити в цій новій для тебе Україні.
Схід сонця Василь із Сергієм зустріли за Харковом. А невдовзі й перший справжній блокпост. Цю дорогу вони знали так добре, як, мабуть, дитина знає коридор батьківської квартири. Та й дорога знала їх. За останній майже рік їхній «Ніссанчик» намотав собі на колеса кілька тисяч її кілометрів, вдарився об сотні тисяч ям і отримав мільйони дрібних камінців у лобове.
– Слухай… – Василь напіврозвернувся до Сергія, що кермував позашляховиком. – А ти сам собі ставив питання, нашо ти сюди їздиш? Я розумію, шо треба, шо без волонтерів пацанам важко. Однак саме ти чому?
Назустріч проторохтів шістдесят дев’ятій «газон». Пофарбований у камуфляж, з двома вертикальними білими смугами на морді й написом «БУРУНДУК» уздовж бампера.
Вдягнутий у піксельку і бронік, з жовтою полоскою скотчу на плечі, водій «газона» помітив жовто-блакитний прапорець, що тріпотів над водійськими дверцятами «Ніссана», посміхнувся, посигналив і підняв над кермом розкриту долоню.
– От саме за цим я сюди і їжджу, – тихо промовив Сергій.
– За чим?
– За оцим жестом від пацанів. За оцим змахом долоні, вітанням. За оцим «свої, привіт», за розумінням. За чіткою ідентифікацією.
Деякий час їхали мовчки. «Ніссан» кидало на ямах, і Сергій намагався втримати машину в межах дороги.
– Ти правий, – подав голос Василь, – це саме те, чого не вистачає там, у тилу, у мирному світі.
– Та отож.
– Альо!
– Привіт!
– Шо ти, де ти?
– Їздили оце з чоловіком по блокпостах до пацанів. Паски возили, пироги.
– І шо там? Як настрій?
– Та ти не повіриш!
– Тобто?
– Хлопці в порядку. До одних приїхали, у них уже були волонтери. Їжі купа. До їнших, там теж уже навезли і крашанок, і пасок.
– То ж добре!
– А звісно, шо добре! Усі усміхаються, в битки грають.
– Свята!
– Ну да!
– А ті, люді будущєго, шо? Насипають?
– Як ми були, то тихо було.
– Ну хоч так!
– А ми їдемо вже назад, і я як розсміюся. Чоловік до мене, мовляв, чого раптом. А я сміюся і спинитися не можу!
– А шо смішного?
– Розумієш, я згадала, як минулого року, коли в полоні була, сепари казали, шо всі ми, укропи, взимку без братського газу подохнемо і ніякої України навесні вже не буде. І шо будуть наші трупи ворони клювати. А тут пацанам у свято з пасками не наб’єшся!
– В общем гівно, а не прєдсказатєлі в Новоросії!
– Сто проц.
– Ну добре, бувай. А! Стій!
– Шо таке?
Читать дальше