Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Та да, дійсно, шо це я, – забідкалася та. – Не ходи, хто знає, шо там. Молодець, шо звякнув, аж на душі легше. Дім усе ж таки.

– Люблю тебе, ма.

– І я тебе, Санєчка!

Санька дав відбій і, глибоко затягнувшись тютюновим димом, загасив недопалок об биту цеглину.

Потім звів погляд туди, де раніше була хата. Уцілів лиш маленький фрагмент кута. Решта було розтрощене й обвуглене. У небо, неначе міномет, дивився шмат жовтої газової труби. Трохи далі лежала половинка блакитної віконниці. Удалечині, там де була Санькина кімната, з-під уламків виглядала сітка його ліжка.

– Нічого. – Санька підморгнув брудному, колись білому зайцю, що до війни стояв у веранді на вікні. – Брехати, канєшно, не дуже правильно, але й розказати, як оце посеред згарища розлігся, я теж не міг. Нічьо. Будуть ще й віконниці, і фіранки. Головне, всі живі. Зато мама спокійно спатиме.

Стас вийшов нагору з метро. Над Майданом розкинулося блакитне небо з білими, майже прозорими хмарками. Весняне сонце залило все навколо. Стас примружився. Очі потроху звикали до яскравого світла.

Він не був тут понад рік. Тоді була зима. Стас з пацанами стояв під палаючими профспілками, піднявши над головою щит, а його поливали водою. Далі провал. Він отямився вже в Михайлівському. Святі згори дивилися, як лікар вовтузився зі Стасом. Шив ногу і плече.

– Тримася, козаче, світлошумова рвонула.

Потім знов провал. Лікарня. Літак. Знов лікарня.

– Де я?

– У Празі.

– Чому в Празі?

– А ти щось маєш проти? – посміхалася молода лікарка. – Відпочивай, ми поставимо тебе на ноги.

І поставили. Шість операцій. Роздроблену ногу збирали, ламали і знов збирали. А от руку врятувати не вдалося.

Стас машинально глянув на правицю, де замість долоні був протез, і пішов Майданом до стели. Навколо у справах ходили люди, їздили машини, Майдан жив своїм життям. І лише плити граніту, чи з чого вони там, нагадували про страшні події. «Навіть згорілий Будинок профспілок і годинник на ньому прикрили плакатами, а от чорноту від вогню на плитці змити не змогли», – подумав Стас.

Він повільно, неначе сомнамбула, пішов по лише йому відомому маршруту. Минав фотографів з голубами і хлопців в уніформі зі скриньками для пожертв. Його ніхто не займав, неначе розуміли, що варто лишень зачепити – і він вибухне чи то гнівом, чи то сльозами.

Ось тут стояли дерев’яні будиночки. Про їхню смерть у вогні нагадують темніші прямокутники. А ось тут усю зиму стояла бочка, біля якої грілися люди. Граніт від температури розкрошився, і коло добре видно. А ось тут був намет. І тут. А там далі довгий темний прямокутник – то був автобус.

«Боже, чи добре їм там? Чи посміхались вони, коли до себе ти їх брав?» – лунав у навушниках голос Кузьми.

– Пусти мене, – майже беззвучно шепотів Стас, – хоч краєчком ока подивитись на них. Пусти мене. Я скажу два слова. Ті, що не встиг.

Він був старий, і в нього боліли лапи. За великим рахунком боліло все, та лапи найбільше. Особливо перед дощем. Аби його спитали, він би точно, до хвилини, сказав, коли з неба впадуть перші краплини. Та його не питали.

– Рем, іди їсти, старий ти собацюра. – Хазяїн виносив на поріг миску і куйовдив йому шерсть на холці. – Знов у степ дивишся? Вівці спокою не дають?

Тепер його звуть Рем. Ось уже майже рік. Та він і не проти, Рем то й Рем. Годують, узимку в сіни пускають старі кістки гріти. І люблять. Хазяїн інколи боки чухає, хазяйка по голові гладить. До овець, у поле, правда, тягне. Та ж вік уже не той.

А як його раніше звали, він уже й не згадає. Забув. Нарошно забув. Бо не зміг пробачити, що колишній господар його покинув. Багато років він служив господарю, пас овець, сторожив хату. А потім прийшла війна. До цього він не знав такого слова. А тут тобі і «війна», і «ЛНР», і «Новоросія».

– Не указ нам той Київ! У нас своя республіка буде. – П’яний господар сцяв просто біля кутка хати. – У-у, бляді! Ви в мене землю жрать будете, майдауни!

Після спітчу він ще з кількома чоловіками в камуфляжі сідав у старий «Москвич» і їхав грабувать укропів.

– Вадік, ну нашо воно тобі? – плакала господиня.

– Заткнися, Галько, як дупля не одбиваєш! Я за свою землю воюю!

Врешті, одного дня господиня забрала дітей і зникла.

– Уб’ю сучку! – волав господар, розстрілюючи чорне небо з калаша. – Тільки-но покажись на очі!

А потім зник і сам. Три дні вівці валували в стайні, аж доки не прийшов якийсь далекий родич і не забрав отару. А його не взяв.