Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Ну не треба, я більш не буду.

Одного вечора він знову перебрав і посварився з дружиною. Вона відходила його рушником, і він сів перед хатою, обхопивши голову руками. Я саме проходив повз двір, тож зайшов заспокоїти.

– А чого вас звуть Білорусом? Ви з Білорусії?

Дядя Толя сидів, утупивши погляд у в’язанку арматури, яку нещодавно привезли КамАЗом, бо він мав лити фундамент під гараж.

– Ні, малий, я не з Білорусії.

– Тоді чого?

– Не знаю чого. Дурні люди, тому шо.

У цей момент з хати визирнула Толіна дружина. Хоч убийте, а імені її я вже не пам’ятаю.

– А тому, Руслан, шо в нього в голові немає. Усе в руки пішло. Сила, як у трактора, отож чоловіки його Білорусом прозвали. Трактор «Білорус». Вони б і трактором назвали, та, мабуть, побоялися. Розуму ж немає.

– Ну перестань, люба. – Дядя Толя звів на дружину каламутні очі. – Я ж пообіцяв, шо більш не буду пити.

– А йди ти! – Дружина махнула рукою і зникла в сінях. – Горбатого могила справить.

Дядя Толя шумно випустив повітря. Почухав голову, аж раптом підвівся і підійшов до зв’язки арматури.

– Я знаю, шо робить, – підморгнув він мені.

Витягши одну довгу арматурину, дядя Толя голими руками, упираючись у коліно, почав її гнути. Він сопів, пихкав, кряхтів і дійсно був схожий на трактор. Я зачаровано спостерігав за ним. Хвилин за п’ятнадцять мою цікавість було винагороджено. Дядя Толя вигнув з арматурини квітку. З п’яти пелюсток, гнутою стеблиною і навіть листочком. Квітку з арматури. З арматури в палець товщиною.

– Люба, йди-но сюди. – Дядя Толя постукав квіткою в сінешні двері.

– Чого тобі? – долинуло зсередини.

– Ну йди!

Двері відчинилися, дядя Толя став на одне коліно, простягнув квітку і втупив погляд долу.

– Пробач мені.

– От бачиш. – Жінка обернулася до мене. – От хіба не трактор? Не Білорус?

Вона взяла квітку, однак ледь не впустила її, така вона була важка. Дядя Толя перехопив її й посміхнувся.

– Пробачаєш?

– Йди вже в хату, пияка, не позорся. І шо мені з нею робити?

– Хай полежить, я завтра назад вигну.

Дружина поклала квітку на ґанок і пішла в хату. Дядя Толя підморгнув мені й нетвердою ходою пішов за нею. Я підійшов і торкнувся квітки. Вона була тепла.

Не знаю, звідкіль це пішло, однак у совку була традиція раз на рік, а хто багатіше, то й частіше, фотографувати дитину в фотоательє. Віталися і групові знімки штибу «мама, тато, бабця, я і брат», які потім вставлялися між склом у сервант у квартирах усіх причетних до фото. Однак зараз мова суто про дитячі знімки. Є у мене одна особлива карточка. Мені там десь рочки чотири. Попри юний вік, подробиці фотографування врізалися в мою пам’ять на все життя, і зараз зрозумієте чому.

Отже. Фотоательє, принаймні те, яке відвідувала моя родина, було розташоване в райцентрі, в районі вокзалу, на першому поверсі повоєнного будинку, який зводили полонені німці. Товсті стіни й моцні двері вже наводили на думки про вічність. А ще ж «завмерла музика миті». В ательє працювали фотограф і помічник. Саме останній приймав відвідувачів, брав гроші, виписував квитанції та зрештою віддавав фотографії.

Фотограф же ж з людьми контактував мінімально. Коли помічник садовив підопитних, поправляв ліхтарі, виставляючи красивий світловий малюнок, підлаштовував апарат на здоровезній тринозі, лиш тоді з’являвся маестро і на всю темну, окрім освітленого місця зйомки, залу лунало:

– Касету!

Помічник приносив квадратну хрінь з плівкою, яку фотограф заряджав у апарат після прицілу прямою наводкою крізь об’єктив. Зрештою, маестро залазив під чорне сукно ззаду апарата і гримів:

– Зараз вилетить пташка!

Отож мені було чотири. Кому з моїх батьків спала на думку блискуча ідея сфотати мене як воїна, я не скажу, бо тата вже немає, а мама явно не візьме все на себе. Однак факт є факт – прикрутивши мені на білого берета кокарду з зіркою і давши в руки чорний іграшковий автомат, мене притягли у фотомайстерню.

Треба сказати, що тут я був не вперше і добре знав це страшне місце. Якщо помічника фотографа я не боявся, то від страшного клишоногого патлатого горбуна, який вилазив з-за триноги і, оголюючи чорні зуби, хрипів: «Замрі, зараз вилетить…», я просто німів.

Цього разу було ще гірше, ніж минулого.

– Хто це такий? – посміхнувся помічник. – І такий дорослий! Я думаю, ми самі впораємося. Чекайте тут!

Він упевнено взяв мене за руку і повів у студію самого. Пірнувши під чорну шторку, я потрапив у царство світла й тіні, і моє серце забилося швидше.