Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Водій підійшов до багажника.

– Спочатку на госпіталь, а потім вокзал?

– Ага. А що, проблеми?

– Ніяких, просто думав, шо, може, товариш вас хоче провести на вокзал.

– Та дорогувато вийде. – Толян поклав у багажник наплічник.

– Хлопці, ну які можуть бути з вас гроші? – Водій клацнув кришкою.

Славко з Толяном перезирнулися.

– То шо, на вокзал? – Славко, тримаючись за палицю, присів на переднє седіння.

– Я тільки за, – посміхнувся Толік.

– Сідайте, – посміхнувся водій. – Хоч чимсь же я можу бути корисним?

Усі троє розсміялися. За мить старенький «Форд» уже злився з вечірнім вуличним потоком.

Ваня підійшов до метро і почав шукати смітник, щоб жбурнути недопалок. Він обвів поглядом простір навколо і побачив її.

Тоня стояла на сходах у метро і роздавала безкоштовну газету. У синій дурнуватій шапці з логотипом видання і безформному жилеті, вона діставала зі зв’язки газети і роздавала їх перехожим.

Тоня була найкрасивішою в класі. А окрім того, ще й спортсменка-комсомолка. Тож не дивно, що за нею впадала вся чоловіча зграя. Одного разу Ваня навіть наважився і подарував їй на восьме березня квіти. Щоправда, його рожеві тюльпани моментально потонули в різнокольоровому розмаїтті королевиних дарів і Тоня не дуже-то й звернула на них увагу.

Скільки років минуло? Двадцять? Хіба й більше. Ваня ніколи не любив шумні посиденьки, тож на зустрічі однокласників з нагоди десяти, п’ятнадцяти чи двадцяти років по школі не ходив. А тут, бач, зустрів.

Жінка й далі роздавала газету. Придивившись до назви, Ваня лиш хитнув головою. Він добре знав це жовтушне чтиво, яке лило грязюку на все, що втрапляло в поле зору. Підходити до Тоні розхотілося. «Двічі в одну річку не увійдеш», – подумав він. У цей момент їхні очі зустрілися.

– Ваня! – Жінка зойкнула і прикрила долонями рота. – Ваня, це ти?

– Я. – Чоловік знизав плечима. – Привіт, Тоню.

На очі жінці навернулись сльози, вона кинула газети і зробила крок у його бік.

– А газєту можна? – буркнув якийсь товстий мужик з натовпу.

– А в тебе шо, руки короткі? Візьми з пачки, – відбрила Тоня.

Вона зняла дурнувату шапку і поправила волосся.

– Привіт.

– Привіт, Тоню.

– Скільки літ…

– Так, а ти зовсім не змінилася!

– Ага, точно, а ти ніколи не вмів брехати. – Тоня м’яла шапку.

– Взагалі дивно, що ти мене пам’ятаєш. Стільки хлопців бігало за тобою.

– Шо було, то загуло. – Тоня дістала зім’яту пачку і закурила. – Молодість не вічна. А ти як?

– Та як. – Ваня знизав плечима. – Звикаю до нового життя.

– Це на війні? – Тоня обережно торкнулася пустого, засунутого за ремінь рукава кітеля.

– На ній.

Намагаючись хоч якось розрядити ситуацію, Ваня посміхнувся, однак посмішка вийшла більш схожа на оскал. До того ж почервонів шрам, який тягся через шию, щоку та скроню і зникав під волоссям.

– Сильно тебе.

– Ну буває й гірше, – знов зробив спробу посміхнутися Ваня.

– Та я розумію, – затараторила Тоня. – Головне, шо живий. Я читала, зараз такі протези є…

– У своїй газеті читала? – Ваня кивнув на стос, який потроху розбирали люди.

– І в ній. А що не так?

– Ти дійсно не розумієш?

– Ти взагалі про них? Ну це точка зору їхня, погляд такий, – знизала плечима Тоня.

– У країні біда. – Ванін голос захрип. – Гинуть люди, гарні люди. А вони сіють розбрат серед нас.

Тоня схилила голову й мовчала.

– Добре, піду я, Тоню. Бувай. – Ваня поправив правицею пустий рукав.

– Може, хоч кави давай вип’ємо?

– Я поспішаю, пробач. Йди он, розповсюджуй, а то народ жаждєт.

Ваня розвернувся і рвучко пішов від метро. У ньому закипала злість. Відійшовши вже метрів на сто п’ятдесят вздовж проспекту, він почув ззаду швидкі кроки.

– Ваню!

Обернувся. За кілька метрів від нього стояла захекана Тоня. Вона була без дурнуватої шапки і жилета, розпашіла від бігу.

– Ти, Вань, як собі хочеш, а пішли на каву. Поговоримо, як люди. Розкажеш про війну, про себе. А з газети я завтра ж звільнюся. Кому-кому, а тобі вірю. Раз сказав, шо гади, значить, гади.

Тоня підійшла і взяла його під руку.

– Ходімо. Знаю тут одну гарну бюджетну кав’ярню.

Дядя Толя Білорус був дуже добрий і щирий. У моєму дитинстві не було милішої людини. Він з дружиною жив у садибі неподалік від моєї бабці і часто потрапляв у поле зору. Час від часу дядя Толя перебирав, і дружина била його рушником, а він лише прикривався і шепотів: