Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Аж раптом Валік скинув на перон наплічник і присів, розгорнувши руки для обіймів. У ці обійми, неначе в сітку, попав хлопчик, на вигляд років п’яти. Валік рвучко підняв його на руки, підкинув угору і, зловивши, притис до себе. У наступну мить до нього підбігла й обійняла молода жінка.

Час наче спинився. Навколо ходили, чіпляючи Ліду плечима, люди, однак вона не відчувала поштовхів. Очі налилися сльозами. Лідина долоня розкрилася, і білі тюльпани полетіли вниз. У цей момент їхні погляди зустрілися.

– Ліда? – прочитала вона питання на Валікових губах.

Це майже німе запитання повернуло Ліду до реальності. Вона відвела погляд і, різко розвернувшись, пішла крізь натовп до вокзалу.

Він наздогнав її аж біля автобусної зупинки.

– Ліда, ти чого? Що сталося? – Валік намагався розвернути її до себе.

– Якщо це й був твій сюрприз, то він тобі вдався, – смикнула плечем Ліда і відвернулася, щоб сховати сльози.

– Ліда, ну ти шо? То сестра моя молодша з племінником! З Антоном малим! Він дуже хотів мене побачити, то я домовився, щоб вони мене зустріли, а потім збирався до тебе!

– Як племінник? – Ліда завмерла і підняла очі на Валіка. – Тобто це не син і не дружина?

– Та ні! Це рідня. Зараз познайомлю. – Валік махнув рукою, і Ліда побачила малого, що трохи перелякано виглядав з-за мами, не розуміючи, що відбувається.

– Тань, Тоха, йдіть сюди. – Валік узяв малого на руки. – Знайомтеся, це Ліда, моя дівчина. Ти ж ще моя дівчина, не передумала?

– Ні. – Ліда знову відчула, що тоне у його блакитних очах. – Я ніколи не передумаю.

– Ти пробач цього йолопа, – посміхнулася Тетяна, – він ніколи сюрпризи робити не вмів.

– Што, жидобандера, саскучілся? – Вона завжди дзвонить мені по приїзді в Україну.

– Канєшно, скучив!

З Вікою я познайомився тоді, коли вона приїхала писати свою «Мандрівку». Окрім того, що вона профі у фотографії і гарний співрозмовник, вона ще й суцільний життєвий позитив, якого так мало в часи війни.

Кілька тижнів тому на Луганщині я повертався з Карбоніта в Сєверодонецьк. Аж раптом знайомий номер і голос.

– Саскучілся, жидобандера?

– Ага! А ти де?

– Я? Біженців везу! Только в’єхала із Сєверодонецка в Лісічанск!

– О, а я навпаки! З Лисичанська в Сєвєродонецьк тільки в’їхав. Розминулися!

– Ну між нами десь кілометри три, максимум п’ять!

– То шо, розвертатися?

– Ну сматрі, ми тут уставшиє!

– Та ми теж весь день носилися! Тоді адью, побачимося пізніше, обіймаю!

І ось читаю, що Віку затримали разом з сорока трьома людьми, яких вона намагалася вивезти на «Велику землю». Усіх відвезли «на підвал» у Луганську ОДА. Подробиць іще немає, і мобілка не відповідає.

І я, хоч і нервую, однак тримаю за тебе кулачки, Вікторіє Івлєва. І кілька напружених годин чекаю, як же ти, та, яка щиро любить ніжну Україну та її людей, виплутаєшся з цієї ситуації.

І ти таки впоралася. Врешті всі зітхають з полегшенням – ти на волі. Без телефону, фотоапарату і грошей, однак на волі. І слава Богу. Далі якось розкажеш сама.

– Альо.

– Привіт, сестричко. – Вадік чиркнув запальничкою і випустив димок, який миттєво підхопив і розвіяв весняний вітерець.

Хлопець стояв на балконі. Під ним унизу, ніби величезний мурашник, кипіло життям місто, а вгорі по блакитному, неначе море, небу, пливли великі білі хмари-кораблі.

– П’єш каву? І звісно, з цигаркою? – Голос дівчини був удавано грізний.

– Угадала. – Вадік посміхнувся. – Від тебе нічого неможливо приховати.

Він зробив ковток і знову затягся цигаркою.

– Як тобі Берлін? Обжився?

– Мабуть, це найкраще місто для художника. – Вадік обвів поглядом місто. – Тут весь час щось відбувається: і вночі, і вдень. Справжній фонтан енергії, який підживлює творчість.

– Я рада за тебе. І мама б раділа.

– Знаю. Ти була в неї на могилі?

– Звісно. Вчора.

– Суки, я ніколи їм не вибачу, що не можу повернутися і сходити на могилку.

– Нічого, ще буде час. Окупація не вічна.

– Сподіваюся. Так хочу тебе побачити, сестро. Шкода, що ти не можеш приїхати.

– І мені шкода.

– А ти знаєш, зараз над Берліном такі великі білі хмари, як колись у дитинстві. Мені тоді здавалося, що такі хмари-кораблі бувають тільки у нас у Ялті.

Вадік допив каву, кинув цигарку в попільничку й увійшов з балкона до кімнати. Невеличка майстерня видавала одинака. Вадік присів на диванчик перед мольбертом. На полотні вгадувався краєвид міста дитинства.