Ховрах добре пам’ятав, як восени підбитий, зі скошеною баштою танк, неначе поранений звір, кружляв полем, підпалюючи жито. Потім у нього злетів трак і він, борсаючись на одному місці, почав вгрузати в землю. Відчинився люк, і звідти вискочила людина. А в наступну мить усередині танка щось гупнуло так, що здригнулася земля і ховрах не розбираючи дороги кинувся в нору.
Під час зимової сплячки ховрах час від часу скидався від вибухів нагорі. Одного разу прокинувшись, він довго лежав у кублі, прислухаючись до звуків. Там без упину гупало, немов у грозу. Тоді ховрах вирішив, що навесні більше не вилізе назовні. Однак, прокинувшись, гуркоту не почув, та й голод узяв своє.
І от зараз, стоячи на задніх лапах і розглядаючи поле, ховрах розмірковував, чи насправді все скінчилося. Посмілішавши, він оббіг навколо нірки. Тихо. Зробив ще більше коло. Знов тихо. Заховавши подалі страх, ховрах побіг у бік дороги, до молодих кущів, аби пошукати щось, що могло вгамувати довгий зимовий голод. Він біг, перестрибуючи через осколки й доволі великі шматки металу. В одному місці довелося зробити гак, щоб обігнути чималу вирву від вибуху.
Підбігши до кущів, ховрах почав шукати їжу. Він побачив кілька зернин, які застрягли внизу аж біля коріння куща і частково проросли. Ховрах почав розгрібати гілки. Дорогу до їжі перекрила якась нитка, що кілька разів обмотувала кущ. Він торкнув її лапою і спробував відсунути. Натягнута нитка не піддавалася. Тоді ховрах ухопив її зубами. Кілька секунд, і перекушена нитка шворкнула вбік. Ховрах, який саме потягнувся за зерниною, почув якийсь незрозумілий металевий звук. Гнута залізяка блямкнула і відлетіла вбік.
Тишу розірвав різкий звук. Біля кущів край дороги злетіла в повітря хмара з землі, торішньої соломи та гілок.
Тарас обережно поставив наплічник вглиб під вішак, розстібнув куртку і сів за крайній стіл біля здоровенного вікна. Невеличкий диванчик був м’яким, Тарас відкинувся на спинку і на мить заплющив очі.
«Торорох» пролунало в голові знов, як і тоді, в Кримському, коли «градина», зачепивши стовп, влучила в здоровенного дуба.
Дуб крякнув, немов старий дід, і впав, ламаючись під своєю вагою. Шматки металу з боєприпаса та деревина розлетілися подвір’ям, влучаючи в стіни і залітаючи у вікна туберкульозного санаторію, де під час війни квартирували військові.
Ця картина спливала в голові Тараса щоночі. Або ж коли він стуляв очі. От і тепер він знову почув свист і прокрутив, неначе в сповільненому кіно, момент.
Він штовхає Славка в бік відчиненого колектора, однак сам уже не встигає. «Торорох», падає «градина», і Тараса відкидає в протилежний бік, б’є об землю, і світ навколо зникає.
– Пощастило тобі, – казав потім лікар, ставлячи металеві спиці в руку. – Більше всього дрібного залізяччя взяв на себе бронік. Нога й рука загояться.
Зрештою так і сталося. Усе загоїлося, крім пам’яті.
– Пробачте!
Тарас розплющив очі, й видіння зникло. Він знову був у столичному кафе на м’якому диванчику. Перед ним у вікні жила своїм життям вулиця.
– Пробачте, а у нас у формі не можна. – Дівча-офіціантка із блокнотиком у руках винувато посміхалося. – Начальство заборонило.
– А чого це раптом? – Тарас протер очі.
– Кажуть, що люди різні, і не всім подобаються люди у формі.
– Та я лиш кави хотів.
– Пробачте, я не можу.
Тарас піднявся і дістав з-під вішака наплічник.
– Дурні вони, твої начальники. Як не нас, то інших у формі годуватимуть. Ворогів. – Він застібнув ворот куртки. – А ти, сестричко, краще на дурнів не працюй. Усіх грошей не заробиш, а сором лишиться.
Трохи накульгуючи на правицю, Тарас вийшов на вулицю и шумно втягнув носом повітря.
– Весна! Ну в таку погоду каву гріх пити в приміщенні.
За мить Тарасова постать розчинилася у вуличному натовпі.
– Привіт, діду, як ся маєш? – Славко зайшов до світлиці й поставив на стіл пакет з продуктами.
– Привіт, онучку, – подав голос старий, який сидів біля вікна і латав сітку на рибу. – Ти як московський скорий, точно за графіком.
– Зараз такі порівняння, діду, того… – посміхнувся онук, викладаючи принесене, – не доречні.
– Ну, може, й так, ви молоді, вам видніше, – крякнув дід.
Славко любив бувати в діда. Сісти поруч, закурити самокрутку з дідового самосаду, зрештою обговорити новини. Дід теж любив посиденьки з онуком, особливо в холодну пору року, коли роботи по господарству було мало.
Читать дальше