Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Микола повільно, неначе кіт, підвівся, взяв з крючка біля дверей свій однострій, відчинив купе, однак потім трохи прикрив двері.

– Значить так, Вадік. Я оце піду в тамбур покурю, а коли вернуся, шоб тебе тут не було. Інакше я викину тебе з потяга. Мами, як у дитинстві, тут немає, за гнилий базар будеш відповідати. І не абияк, а перед бійцем української армії.

Микола знову відчинив двері і, накинувши кітель на плечі, рушив до тамбура.

– Микола, ти чого? Стій, ну ти шо, обідився? На шо? Шо не так? – белькотів з купе Вадік.

– Цигарка куриться десь хвилини три! – не обертаючись, крикнув Микола. – Поспішай.

– Альо, чув, штимп? Ти тут не борзєй! – Мілька зробив крок уперед і впер дуло автомата в пузо продавцеві. – А то у мене розмова коротка!

Толік, який добре знав Мільку з дитинства, коли той ще тільки линув до гопоти, вирішив не сперечатися. Він нахилився за прилавок і витягнув чекушку.

– Це шо за дєтскій размєр, ау? – скривився Мілька. – Нормальний пляхан давай!

– Немає, Мілька. – Толік розвів руками. – Уже сьогодні і Хан, і Бодя заходили.

– Дивись мені, – погрозив автоматом Мілька і посміхнувся своїй страшній, як ріг будинку, напарниці. – Бачиш? Дядю Мільку тут усі уважають.

Він засунув чекушку під бронік, зробив крок на вихід, аж раптом розвернувся.

– Бля, а канхвет дамі?

Дама пирснула, показавши жовті зуби, і кокетливо закотила очі аж під чорно-помаранчеву шапочку «Шахтар». Толян сипнув на прилавок жменю цукерок.

– О! Тепер діло! – посміхнувся Мілька. – А це в тебе шо?

– Книжка. – Толік витяг з-за вагів і показав Мільку потертий сірий томик.

– Вар-лам Ша-ла-мов! – примружившись, прочитав той. – Жид, чи шо?

Толік вирішив, що краще промочати.

– Шо мовчиш, убоге? – гаркнув Мілька.

Дівчина зареготала і ледь не вдавилася смоктушкою.

– Ти ще тут мені канхвету зжерти не ладна. – Рознервований Мілька вперіщив її по спині так, що цукерка вилетіла з рота і, вдарившись об стіну магазинчика, впала за прилавок. – То про шо буквар?

– Про тюрму. – Толік з острахом покосився на Мільку.

– Готуєшся? – зареготав той. – Ти мене спитай, я тобі краще любої книжки розкажу!

Толік кивнув. Що-що, а зону Мілька почав вивчати ще підлітком. Може, й згнив би там, але ж тепер ДНР, звільнили, автомат дали.

– Тут про минуле. Про політичних і злодіїв.

– Дай сюди!

Мілька вирвав книжку в Толіка, погортав і раптом, відчинивши двері магазинчика, жбурнув у нічну мряку.

– Гівно, а не жид. Херню пише. Ти краще пісні слухай, ну Круга там, Кричевського. Там правди більше. Пішли, Маня!

Мілька підхопив подругу, і вони вивалилися на вулицю. Коли їхні кроки стихли за рогом, Толік обережно визирнув, а потім вибіг під снігово-дощову кашу і підняв з мокрого асфальту книжку.

– Боже, – бурмотів він, обтрушуючи папір від води і бруду, – тридцять сьомий скоро здасться всім нам раєм, Варламе!

– Альо!

– Привіт, мам.

– Привіт, доню.

– Як ти?

– Жива.

– Не жартуй так!

– Добре, не буду.

– З тобою не було зв’язку.

– Так, був обстріл, я сиділа в підвалі, а потім дізналася, що пошкоджена вишка.

– Ти не надумала виїжджати?

– Я ж тобі казала, що не можу. Тут мої діти, моя школа.

– Мама, ну хіба у вас там ходять у школу?

– Зараз ні, однак ще донедавна ходили. Тепер я ходжу до декого по домівках, даю завдання.

– І вони вчать математику?

– Вчать. Ти не повіриш, навіть часом краще, ніж до війни.

– І багато не виїхало?

– Та є. Ти не забувай, що у нас здебільшого тихо.

– Та да, особливо в останні дні.

– Це правда. Обстріл був. Однак зараз знову тихо.

– Мам, а у нас кажуть, що у вас у школах запровадили політінформацію.

– Ну в нас хоча б опалення спочатку «ввели». Однак усе може бути.

– І що, ти будеш своєму класу читати про те, які ми бандерівці?

– Я думаю, до цього не дійде. Я вчитель, а не політпрацівник.

– Не дійде?

– Ну сподіваюсь. Не віриться в усе це.

– Ти так само не вірила, що й війна прийде.

– Твоя правда.

– Мама, приїжджай, я скучила. Немає там чого робити. У мене вже є робота, я знімаю кватиру, приїжджа-а-ай.

– Ну-ну, не плач, доню.

– Обіцяй, що подумаєш. Бо інакше приїду я!

– Добре, не гарячкуй. Я подумаю.

– Я люблю тебе, мама. Бережи себе.

– Обіймаю, доню. Най Бог береже.

Тиша? Невже таки тиша? Ховрах висунув носа з нори і втягнув весняне повітря. Потім розгріб брудно-сіру торішню солому й обережно виліз нагору. Над ховрахом синіло бездонне небо. Він привстав на лапах і роззирнувся. Подекуди крізь стару, місцями спалену стерню вже пробивалося щось зелене. Удалечині, неначе дохла земляна жаба, темнів розкурочений танк. Темно-зелена фарба місцями згоріла, місцями полущилася. З-попід неї на світ Божий повилазила іржа.