Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

У наступну мить Гога якось дивно хрюкнув, відпустив вухо полоненого і почав мішком падати праворуч.

– Мама, – встиг лише пробелькотіти Сапог і також повалився на землю. Його тіло били конвульсії, а землю біля голови зафарбувала кров.

На галявину, прикриваючи один одного, вискочили троє озброєних людей у формі. Ще один, вдягнений у «кікімору», слідкував за ними здалеку.

– Скільки їх було?

– Д-двоє, – прохрипів полонений.

Один з військових розрізав пута і підняв чоловіка на ноги. Другий перевіряв тіла вбитих. Третій скидав речі орнітолога в наплічник.

– Ну чого ви нас не послухалися? Ми ж попереджали, що в цей бік пагорба ходити небезпечно. Тут війна, розтяжки, врешті ці… – військовий махнув на тіла.

– Я? Я побачив самицю сорокопуда і не втримався, – плакав орнітолог, розтираючи затерплі руки. – Ну як так можна? Я ж казав їм, хто я.

– Ну перестаньте. – Військовий обійняв чоловіка. – Головне – живі. Зараз відправимо вас додому. А закінчимо війну, повернетеся знов до своїх сракопутів!

– Сорокопудів!

– Тим більше, – посміхнувся військовий. – Ну шо, хлопці, зброю, документи забрали? Пішли назад. Сховаєм птіцелова, потім розберемося, шо з цими дєятєлями робить.

Чотири постаті пішли вгору пагорбом. П’ятий, той, що в «кікіморі», залишився на краю посадки, прикриваючи відхід.

Поїзд плив Слобожанщиною. В засмальцьованих, здається, ніколи не митих вікнах відбивався степ, лісосмуги та час від часу пролітали сільські хати з переїздами. Краєвид крізь брудну шибку купе був ще похмурішим, ніж насправді. Здавалося, зима вже відступила, а весна плюнула і вирішила не приходити.

Микола сидів у купе сам. Запалі щоки і гострі вилиці від чужого ока ховала борода. Вона, вже місцями сива, встигла добряче відрости, і зараз Микола, відбиваючись у вікні, скидався собі на партизана. Принаймні саме так він уявляв їх у дитинстві.

Микола стомився. Чотири місяці війни далися взнаки. Лоб і кутики очей прорізали глибокі борозни зморщок. Губи обвітрилися, руки розтріскалися. І все ж він дуже не хотів їхати з фронту додому. Бо не було куди йти. Півроку тому він поховав тітку, останню родичку, яку мав. Потім повісив на хату замок і поїхав у райцентр у військкомат. Далі полігон, згадування навичок з часів служби в радянській армії і передова. Микола воював чесно. Його взвод бійці між собою називали «лютий». Такий самий позивний приліпився і до Миколи. Миколині пацани билися, як леви. І все ж, коли нагорі вкотре вирішили «миритися», ротний наполіг на ротації. Поїхали всі зі взводу, тож поїхав і Микола. Мінімум на два тижні.

– Доброго здоров’я. – Двері купе рипнули і відсунулися. – А я ваш сусід по купе.

Микола, який, дивлячись у вікно, був задрімав, розплющив очі й побачив товстого чоловіка, який, задкуючи, затягував у купе сумку на колесах.

– І вам доброго, – відповів Микола і відвів погляд до вікна, роздивляючись станцію.

Чоловік, пововтузившись із сумкою, таки запхав її у відділення під лавкою. Потяг саме рушив, і він грузно опустився навпроти Миколи.

– Драстє поближче. – У наступну мить на обличчі товстуна відбився подив. – Коля? Галушка? Це ти?

Микола теж упізнав чоловіка. Хоча впізнати Вадіка Скворцова в цьому півторацентнеровому тілі було й не просто.

Колись, тепер здавалося, в іншому житті, вони вчилися в одному класі. Щоправда, десь у сьомому класі Вадік переїхав з батьками до Чугуєва і більше в селі не з’являвся.

– Оце зустріч, – засміявся Вадік. – Скільки років минуло? Двадцять п’ять?

– Десь так, – тихо, майже про себе промовив Микола.

– Ти ба, який світ тісний? Ну розказуй, шо ти, як ти?

– Та шо про мене розказувати, усе, як у всіх. Живу, хліб жую.

– Та й то правда. А я у Харкові тепер живу. А це їду від батьків дружини. Набрав гуманітарки, ги-ги. Сутужно стало з цією війною.

– Сутужно, – погодився Микола.

– І кому вона треба була, війна ця, – вів далі Вадік, знімаючи куртку. – Жили нормально. У мене бізнес з Росією був. Гендлював потроху, кордон же близько.

Микола мовчав, лишень розглядав колишнього однокласника. Тоді, в дитинстві, Вадік був миршавим і плаксивим. Хлопці не дуже любили з ним гратися, бо він весь час намагався щось виміняти чи видурити, а не дай бо’ шо, то зразу в плач. А потім мати біжить по хатах, мовляв, що ваші нашого ображають?

– Не скажу, шо бізнес був серйозний. – Вадік дістав пакет і почав викладати на стіл наїдки. – Контрабанда дрібна. Цигарки там, мастило. Однак усе з митницею було домовлено, усі жили добре. А тепер? Доскакалися там, на Майдані. Долар ого-го. Усе поламали. Росіяни й розмовляти не хочуть, на Донбасі взагалі срака.