Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Знаєш, діду… – Славко закинув до холодильника пачку кефіру та шмат сиру. – Помітив одну штуку. Прокидаюся зранку абсолютно щасливий. Це щастя триває якусь мить, і раптом ба-бах! Згадую, що війна.

Славко сів біля діда, відірвав газету і насипав самосаду.

– І не віриться мені в те, що десь зовсім поруч гупають гармати, валяться будинки і гинуть люди. І цілий день, роблячи свої справи, я привчаю себе до думки, що війна – це таки не вигадка.

– А потім? – Дід зиркнув на онука з-під сивих брів.

– А потім, коли я звикаю до війни, приходить ніч і я засинаю. – Славко наслинив газету і скрутив цигарку. – А зранку все по колу.

Дід мовчки деякий час латав дірки в сітці, а потім кинув її, піднявся з ослона і прошкандибав до буфета. Відчинивши шафку, він дістав дві старі товстостінні чарки.

– Так і має буть, онучку. То організм себе захищає.

Поставивши чарки на стіл, він витягнув з-за холодильника заткнуту курурудзяним початком пляшку. Одразу витягти корок діду не вдалося. Славко навіть зробив жест «давай, може, я», та дід тільки скривився.

– Сиди, пляшку я відкрити ще ладен.

Відкривши, дід налив каламутної самогонки, дістав з холодильника банку з огірками і шмат сала. Подумав і додав принесений Славком сир.

– У мене так теж було. Я після війни ще два роки батька чекав. І знав, шо загинув, бо ж похоронку приніс листоноша, а все одно щодня прокидався з відчуттям, що живий. Усе, як і в тебе.

Дід підсунув Славкові чарку і, взявши свою, понюхав.

– Давай, онучку, не чокаючись. Пом’янемо гарних людей.

Славко слухняно випив. Дід врізав шмат сала, і він заїв.

– То тебе ще їсть те, що ти сам воювати не годний, – додав дід. – Ну тут нічого не вдієш, підсліпуваті воїни там не потрібні. Роби тут, що можеш. І не нервуй. Може, те гівно плюгаве здохне та війна скінчиться раніше, ніж тебе попустить.

– Хіба шо.

– Ну ніхто не знає нічого наперед. – Дід налив ще. – А тепер за здоров’я всіх добрих людей.

– Ага, а потім третю за жінок?

– Побачимо, – підморгнув дід, і чоловіки вдарили чарками.

Міський вокзал гомонів тисячами голосів. Пасажири снували площею, самою будівлею й переходами. Люди несли сумки, котили валізи й тягли баули. Ліда стояла на платформі й нетерпляче вдивлялася в далечінь, у горизонт, звідки мав під’їхати потяг, а значить, і він.

Вони познайомилися в госпіталі. Ліда саме привезла туди зібрані людьми ліки і чекала біля волонтерського пункту, коли туди підійшов блакитноокий красень.

– Ще немає нікого?

Правиця чоловіка була взята в гіпс і трималася на підв’язці.

– Трохи рано приїхала, уже подзвонила, зараз прийдуть. – Ліда глянула на військового і потонула в його очах. – А ви щось хотіли?

– Та цигарок хотів попросити.

Ліда полізла в пакет і дістала звідтіль блок «Бонда».

– Тримай, козаче.

Потім вони курили і говорили. Він розповів про товаришів, про те, як вибухова хвиля скинула його з борту. Про те, що після одужання планує повернутися.

Зазвичай Ліда приїздила до госпіталю щотижня, однак після зустрічи з Валентином почала навідуватися частіше. Вони блукали між корпусами госпіталю, говорили про життя, про війну і про мир.

– Завтра я повертаюсь. Пару тижнів на полігоні і знову в частину, – сказав якось Валентин.

Лідине серце стислося, подих забило.

– Уже завтра?

– Завтра.

– Можна я чекатиму тебе? – Ліда глянула в блакитні очі чоловіка і знову, як у перший раз і як кожен раз, коли дивилася, відчула, що пливе.

– Ти певна? Чекати солдата – справа невдячна. Війна ж. Воно тобі треба ті нерви? Ще й невідомо, чи повернусь?

– Дурний! – Ліда вдарила чоловіка кулачком у груди. – Не мели шо попало! Звісно, повернешся, я чекатиму.

Валентин обійняв Ліду, міцно притис до себе і поцілував у губи.

Потім були чотири місяці дзвінків, СМСок і мейлів. Ліда кілька разів відправляла посилки йому і його товаришам, з якими встигла познайомитися. І ось, нарешті, він приїжджає на відпочинок. Про приїзд Ліда випадково дізналася від Ромки-сапера.

«Дванадцятого їдем на ротацію, сестро», – писав він у Фейсбуці.

«І Валік?»

«Ну звісно. А він шо, не сказав? Сюрприз, певно, готує. Не здавай мене, сестро!»

Потихеньку з’ясувавши що й як, Ліда купила букет білих тюльпанів і ось тепер стояла на пероні.

«Уявляю, який це буде сюрприз для того, хто сам його готував», – посміхалася сама собі Ліда, спостерігаючи, як підходить до перону потяг.

Людей, що зустрічали, було чимало. Ліда, витягнувши шию, виглядала крізь натовп номери вагонів. Дев’ятий, у якому приїхав Валік, не дотягнув до Ліди, тож вона почала просуватися до нього. Ще кілька метрів. Он уже й він. Натовп потроху розсіювався, і йти було все легше. Вона вже бачила Валіка, який зістрибнув з підніжки вагона. Ховаючись за спинами, Ліда намагалася підійти якомога ближче.