Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Якій у нас посьолок був, – вела далі баба Маня, перекладаючи моркву. – Не посьолок, а казка.

– І хто ж його розгатив? – тихо, майже сам до себе спитав Штахет, не відводячи погляду від горизонту.

– Так ви ж!

– Ну як же ж ми, баб Маш, якшо ми тут живемо. Це ж «ваші» браття гатять.

– А не було б вас, так і не гатили б! – відбила баба. – І будинкі цілі були б, і люди! Он далі по вулиці, в будинку з сірим дахом, Сірьожа жив. Такий хлопець гарний був, і відро донесе, і вугілля відсипле, а прийшли правосєки і знасілували! Да! Знасілували! І забіг від сорому.

– Баб Маш, ну шо ви морозите, – мотнув головою Штахет. – Ну ви з ким в одній хаті живете?

– Та ж з вами!

– А ми хто?

– Та ж «Правий Сектор».

– Ну? І шо, ви хоч раз бачили, шоб ми когось насільнічали? Тільки й забот, шо вам то моркви, то тушонки, то крупи дай!

– А шо одразу моркву згадуєш? Не було б вас, свою моркву б виростили!

– Та до сраки мені та жрачка, не в тім річ. – Штахет рознервувався. – Просто якісь дивні ви. З нами живете і нас лаєте! Ви бачили, шоб ми таке робили?

– Я сама ні, та люди казали.

– Які люди? У селі крім вас з дідом три каліки та ми!

– Та ще на початку війни казали.

– Ну так, а можна не лише слухать, а й аналізувати? Ви ж нас день у день бачите.

– Та бачу, чого ж не бачу, та хто його знає, шо у вас на душі?

– Знайшла з ким за душу балакати, дура! – Дід виліз з підвалу і розглядався навколо.

Його не було кілька днів, і тепер був саме тверезо-злий період.

– Так, Сєпар, ти дістав. – Штахет клацнув затвором автомата. – Секунда – і ти в підвалі. І ще вилізеш, коли я на подвір’ї, завалю, ферштейн?

– Та ти чого? – забубонів дід, задкуючи.

– Двічі не повторюватиму. – Штахєт направив на нього дуло автомата.

Дід, матюкаючись, поліз назад у льох. Штахет дістав м’яту пачку цигарок і закурив.

– Ти ж би не стрельнув? – подала голос баба, яка під час розбірок мовчала.

– Ні, я тіки на молодих Сірьожах спеціалізуюся. Насілую. Дід твій уже старий.

– Тобі аби шутки. Я так і знала, шо не стрельнеш.

– Тільки твоєму Сєпару це знати не обов’язково, – посміхнувся нарешті Штахет. – Йдіть, наваріть дуракові борщу, може, попустить пропійцю.

– Та горбатого могила справить.

Баба потягла до льоху відібрану моркву. Штахет докурив, ще раз оглянув горизонт і гаркнув у рацію:

– Зірка, я Штахет. Периметр візуально чистий!

– Ну шо, Славко, будем розбігатися? – Толік махнув офіціанту. – Хочу на електричку встигнуть, за годинку відходить.

Славко і Толік познайомилися на передовій. На їхньому блокпосту стояли бійці аж з двох бригад, та ще й з Нацгвардії. Славко, який служив танкістом, пішов добровольцем майже від початку. Толік, зенітник, прийшов з третьою хвилею мобілізації. Коли вони перетнулися, Славко вважався вже серйозним обстріляним чуваком, який пройшов Крим і Рим, і якось одразу взяв Толіка під крило.

Через два місяці Толіка перекинули на іншу ділянку фронту. Однак хлопці не втратили один одного з поля зору. І хоча зв’язок був не стабільний і, щоб знайти мережу, іноді доводилося проявляти дива акробатики, вони зідзвонювалися щоночі.

– Живий, дідугане? – Толік завмирав на даху розтрощеного будинку, витягнувшись у бік, де був найкращий сигнал.

– Живий, салабоне, шо мені буде? – відповідав Славко, видершись на пригорок і сховавшись за утворений «градиною» насип.

Та однієї ночі Славко не відповів. І наступної також. Лише за два тижні прийшла СМСка з чужого номера: «Набери мене, салабоне».

– Першим залпом нам розірвало трак. – Голос Славка в слухавці був слабкий. – І почали щільно валить, а ми як на долоні. Вирішили виходити, доки не пристрілялися остаточно. Я останній за хлопцями відходив. І метрів за двадцять від танка таки дістало. Я навіть не чув нічого, вирубило просто, а отямився вже дорогою до госпіталю.

– А де ти?

– У Києві. Ногу склали ніби.

– Як буду на ротацію, то одразу до тебе.

І ось Толіку дали два тижні домів. Тож перш за все він рвонув у Київ до Славка. Той уже ходив з палицею, і, щоб не сидіти в госпіталі, друзяки засіли в кафе. Славко пив каву, Толік узяв пива.

– Ох і гарне пиво, скучив за ним.

– То від воздєржанія, – сміявся Славко.

Вечір пролетів умить. Вони багато говорили, згадували минуле, товаришів.

– Ну час. Зараз закину тебе в госпіталь, а сам на паровоз.

Офіціант викликав таксі, і хлопці вийшли надвір. Під’їхав старенький «Форд» з номерами ВВ.

– О, луганський, цікаво, скільки залупить? – прошепотів Толян і відчинив дверцята. – Добрий вечір, багажник відчиніть, будь ласка, у мене наплічник.