Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– Пішли, боєць, не бзди, – посміхнувся мені помічник, і мені одразу захотілося в туалет.

Ми вийшли на освітлений подіум. Помічник поставив мене на стілець з дерматиновою сідушкою і гнутою металевою спинкою.

– Ну, боєць, – посміхнувся він, – це твій пост! Борони його.

Помічник розчинився в темряві, і я зрозумів, що залишився в цьому чужому царстві сам. Прожектори нещадно світили в обличчя, і я майже нічого не міг розгледіти перед собою, окрім здоровенного фотоапарата на тринозі.

– І хто тут у нас? – почув я праворуч з темряви хрипкий голос маестро горбуна.

– Це я, Руслан, – промовив я, хоч і розумів, що йому абсолютно все одно, як мене звати.

– Добре, Руслан. – Постать пірнула під покривало і навела фокус. – Касету, – почулося з-під покривала, і помічник швидко приніс квадратну штукенцію.

Я притис до грудей автомат і не знав, що мені робити: чи тікати, чи стояти далі.

– Увага, – розрізав тишу голос горбуна, – зараз вилетить пташка.

Він визирнув з-за фотоапарата, і я побачив його чорні зуби, криві руки і горб.

– Не ворушися, – гаркнув він. – Ані руш!

Навіть якби я хотів зникнути, у мене б нічого не вийшло. Я був такий наляканий, що міг лишень притиснути автомата до грудей і дрібно тремтіти.

Таким я й залишився на цьому чорно-білому фото. Чотирирічний косоокий хлопчик з виряченими від жаху очима. Я стою вдягнений у комбінезон, білий берет з кокардою і сандалі під колготи. А на дерматиновій сидушці стільця розтеклася калюжа.

Завіса.

Карлик помре пізно ввечері. Ну і правильно, нащо псувати собою ще один день. Ще на небі не з’явиться перша зірка, як його тіло смикнеться, з пересохлого горла вилетить останній хрип і він вріже дуба.

Звісно, набіжать бояри. Будуть рядити, що далі робить. Чи казати, що цар лапті склеїв, чи ляльку на нього схожу показати?

Та ж сьогодні не двадцять четвертий рік і навіть не п’ятдесят третій. Хтось таки писне у Твіттерок, щоб першим, хтось по-секрету СМСне дружині, мовляв, Мойша всьо. Хтось найбільш хоробрий захрінячить селфі з трупом. І піде злив як брехня по селу.

І от уже у Віла Ріба плач, видирання волосся, масові самогубства. Люд вийшов на вулиці, заполонив їх і дивиться одне на одного, не знає, як жити далі.

– Помер.

– Не бреши, він вічний!

– Так, хай не бреше! Цар не може просто взяти і померти!

А у Віла Баджо вже баяни, скрипки й інші ознаки шаленого свята. Люди обіймаються, цілуються, сльози радості на обличчах.

– Ти чула?

– Чула! Ну нарешті!

– То, може, війні кінець?

– А може!

– Дай поцілую.

– Та легко!

І вже витягають з льохів наїдки й напої, виносять на вулиці й зіставляють столи. Сміх, спів, танці.

Тим часом у Віла Ріба приспустили прапори, по телевізору виступив трохи менший карлик, який хоч і спросоння, однак розповів, що цареві таки кирдик, і навіть заплакав. Подивившись балет, пішов люд від тілівізорів по кухнях. Сіли люди і в тиші, не чокаючись, почали поминки.

– Гарний цар був!

– Та да! Лялечка, а не цар.

– Усе вмів. І на літаку, і дзюдо-айкідо. І пісні любив.

– Оцю особо.

Хтось дістав гітару і заграв. Спочатку тихо, а потім голосніше. Спочатку ту, що цар любив, а потім свою улюблену. А потім для дружини збацав. Для тещі.

– А давайте за здоров’я?

– Так, він би хотів!

– І за дівчат!

– І за чоловіків!

– Ура!

– Гірко!

А тим часом у Віла Баджо вже втомилися святкувать. Їсти поїли, співать відспівали, танцювать відтанцювали. Посідав люд, байки травить про ірода-людовбивцю. Аж бачать, а зі шляху, що до Віла Ріба, чорна хмара куряви здіймається. Хтось суне. Насторожився люд, чи не вирішили, бува, сусіди з перебуху знов битися. Аж тут на шляху сміх, цигани, балалайки і ведмідь на цепку. Прийшли сусіди догулювать.

– А шо його горювати? Краще разом співати!

– А війна?

– Війна за царем пішла.

– Отак просто? А як же ж фашисти, снігурі й розіп’яті хлопчики?

– Ну, як там кажуть, хто старе згадає…

– Гарно все у вас у Віла Ріба виходить. Трах, бах, і знов куми…

– Ну так а як? Ми ж брати! Що Віла Ріба, що Віла Баджо, один народ.

– Ні, люди, йдіть собі за порєбрік.

Отож у Віла Баджо вже полягали, а у Віла Ріба ще й досі святкують, пардон, поминають царя. І так споконвіку. Добраніч.

– Ми всі, чим би не займалися, намагаємося обдурити забуття. – Антон підвівся і підкинув гілок у багаття. – Пишемо ми музику чи будуємо хату, все спрямоване на одне. Ми хочемо залишити по собі слід.